Розділ дев’ятий

— Я знала, що вони доберуться до нього, — прошепотіла вона. — Він пообіцяв мені, що в Америці йому буде безпечніше. Що він зможе себе захистити. Але насправді ми завжди у небезпеці, кожен із нас.

Ми сиділи й розмовляли на корпусі потонулого корабля, аж поки місяць не схилився до обрію; прохолодна вода плюскала об наші спини, й Емма тремтіла від холоду. Ми взялися за руки і пішли по воді до каное. Повеслувавши до берега, ми почули голоси, які гукали нас, а трохи згодом, коли звернули за скелястий валун, побачили Г’ю та Фіону, які стояли на березі й махали нам руками. Навіть на відстані ми відчули, що сталося якесь лихо.

Прив’язавши каное, ми побігли їм назустріч. Г’ю, навколо чиєї голови збуджено крутилися бджоли, від швидкого бігу захекався.

— Щось трапилося! Вам треба повернутися разом із нами!

Часу на суперечки не було. Емма начепила одяг прямо на мокрий купальник, а я, стрибаючи на одній нозі і перечіпляючись, увібрався у шорсткі від піску джинси. Г’ю з сумнівом поглянув на мене.

— Мабуть, йому не можна, — сказав він. — Бо це серйозна справа.

— Та ні, Г’ю, — заперечила Емма. — Виявилося, що Пташка мала рацію: Джейкоб — один із нас.

Г’ю ошелешено витріщився на неї, а потім на мене.

— Невже ти сказала йому?!

— Мені довелося це зробити. Втім, він вирахував це майже самотужки.

На хвилю Г’ю розгублено замовк, але потім обернувся до мене і міцно потиснув мені руку.

— Тоді ласкаво просимо до нашої родини.

Не знаючи, що кажуть у таких випадках, я просто відповів:

— Дякую.

Дорогою до будинку ми вивудили з Г’ю уривки інформації про те, що сталося, але здебільшого ми бігли мовчки. Коли ми зупинилися у лісі перевести дух, він сказав:

— То одна з подруг-імбрин нашої Пташки. Прилетіла годину тому в жахливому стані, кричала як навіжена і всіх попіднімала з ліжок. Та перш, ніж ми змогли щось второпати з її розповіді, вона втратила свідомість. — Г’ю заламував руки і мав нещасний вигляд. — О, я нутром відчуваю, що сталося щось жахливе.

— Сподіваймося, що ти помиляєшся, — сказала Емма, і ми побігли далі.

У коридорі біля замкнених дверей вітальні довкола гасової лампи скупчилися дітлахи в пом’ятих нічних сорочках; вони обмінювалися припущеннями про те, що могло статися.

— Мабуть, вони забули перезапустити свій контур, — сказала Клер.

— Б’юся об заклад, то були порожняки, — заявив Єнох. — Певен, то вони з’їли багато дивних, залишивши від них самі черевики.