Розділ дев’ятий

— Він і справді це знав, — зауважила пані Сапсан. — Бо так і написав в одному зі своїх листів.

— Тоді я не розумію. Якщо все це правда — всі його історії — і якщо він знав, що я такий самий, як і він, тоді навіщо він тримав все це в таємниці аж до останнього видиху?

Пані Сапсан дала ложечку бренді пані Шилодзьобці, і та ненадовго збадьорилася, сіла і знову відкинулася на спинку крісла.

— Лише одне пояснення спадає мені на думку, — відповіла пані Сапсан. — Наше життя часто сповнене поневірянь і труднощів. А у житті Ейба лиха було навіть удвічі більше, бо він народився євреєм у найгірші часи. Він зазнав подвійних переслідувань: з боку нацистів і з боку потвор-примар. Він страждав від думки про те, що його близькі — і євреї, і дивні, зазнавали переслідувань і вбивств.

— Він часто казав, що пішов на війну битися з потворами, — зауважив я.

— Так воно й було, — відповіла Емма.

— Війна поклала край пануванню нацистів, але потвори після неї стали ще дужчими, аніж будь-коли, — пояснювала пані Сапсан. — Тому ми, як і більшість незвичайних, залишилися у криївках. Але твій дідо повернувся іншою людиною. Він став воїном і тому вирішив творити власне життя поза межами контуру. Він більше не бажав ховатися.

— Я благала його не їхати до Америки, — сказала Емма. — Ми всі благали його.

— А чому він вибрав саме Америку? — поцікавився я.

— Бо на той час там було небагато примар-потвор, — пояснила пані Сапсан. — Після війни до Америки трапився невеличкий наплив дивних людей. Певний час декотрим із них вдавалося видавати себе за звичайних, як, наприклад, твоєму діду. Він часто писав про це у своїх листах. Гадаю, саме через це він так довго й приховував від тебе правду. Він хотів, щоб тобі ніколи не довелося пережити те, що випало на його долю.

— Тобто він хотів, щоби я був звичайним, як усі, — мовив я.

Пані Сапсан кивнула.

— Але він так і не зміг утекти від своєї особливості. Його унікальний дар мисливця за порожняками, який він відшліфував під час війни, зробив його дуже цінним кадром. Рухомий своїм моральним обов’язком, він часто виїздив на завдання, коли його просили знищити небезпечні скупчення порожняків. Він мав таку вдачу, що майже ніколи не відмовляв.

Мені пригадалися всі оті тривалі мисливські подорожі, у які вирушав дідо Портман. Ми мали фото, зняте під час однієї з таких поїздок, хоча я не знаю, хто й коли той знімок зробив, бо дідо майже завжди їздив у такі подорожі сам. А в дитинстві мене завжди дивувало: чому це дід на фото у костюмі? Хіба ж на полювання у костюмі ходять?

Тепер я знав: ходять. Ті, хто полює не просто на тварин, а на дещо набагато небезпечніше. Мене зворушила думка про те, що мій дідо виявився не схибленим любителем зброї, не таємним ловеласом чи чоловіком, нездатним до сімейного життя. Ні, він був таким собі мандрівним лицарем, який ризикував власним життям заради інших, жив у авто, у дешевих мотелях, вистежував смертельно небезпечних потвор, а додому приїздив з поріділим запасом куль та з синцями, які ніколи не міг до пуття пояснити, та кошмарами, про які говорити не бажав. І за ті чисельні жертви він заробив лише зневажливе кепкування і підозрілість з боку тих, кого любив. Мабуть, саме через це він так часто листувався з Еммою та пані Сапсан. Бо вони розуміли його.

Повернулася Бронвін із графином кокаїнової настоянки та ще однією флягою бренді. Пані Сапсан відіслала її і заходилася змішувати дві рідини у чайній чашці. А потім стиха поплескала пані Шилодзьобку по щоці, вкритій сіткою голубих прожилок.

— Есмеральдо, — сказала вона. — Есмеральдо, ви маєте піднятися і випити тонізуючу суміш, яку я вам приготувала.

Пані Шилодзьобка застогнала, і пані Сапсан піднесла чашку до її рота. Стара жінка зробила кілька невеличких ковтків, поперхнулася і закашлялася, але більша частина рідини все ж потрапила їй до горла. Якусь мить вона отетеріло озиралася і знову хотіла відкинутися на спинку крісла, але рвучко випрямилася і обличчя її просвітліло.

— О Господи! — мовила вона хрипким голосом. — Невже я заснула? Як нечемно й негарно з мого боку! — І вона з легким подивом поглянула на всіх нас так, наче ми щойно матеріалізувалися з повітря. — Альмо, це ти?

Пані Сапсан погладила кістляві руки старої.