Розділ дев’ятий

— Оцього витвора викрили, коли він працював на Різдво в одному з супермаркетів в Америці. Він мав змогу спілкуватися з великою кількістю дітей у рекордно короткий час — торкатися їх, розпитувати і, таким чином, придивлятися, чи немає серед них дивних.

Директорка перегорнула сторінку, і там виявилося фото дантиста із садистським виразом обличчя.

— Оцей витвір працював дантистом-протезистом. Я б анітрохи не здивувалася, дізнавшись, що отой череп, з яким він позує, колись належав людині з особливими здібностями.

Вона знову перегорнула сторінку, і я побачив фото маленької дівчинки, яка присіла, зіщулившись перед навислою над нею тінню.

— Це Марсі. Вона пішла від нас тридцять років тому, щоби жити на селі з родиною простих людей. Я благала її залишитися, але вона наполягала. Невдовзі її викрав якийсь витвір, коли вона чекала на шкільний автобус. На місці злочину знайшли фотоапарат із непроявленою фотоплівкою.

— А хто зробив цей знімок?

— Сам витвір. Розумієте, їм дуже подобаються театральні жести, і вони неодмінно хочуть мати якийсь спокусливий сувенір на згадку.

Я вже не міг спокійно роздивлятися альбом, тому пані Сапсан згорнула його.

— Я розказую все це вам тому, що ви, через своє походження, маєте це знати, — сказала директорка, — але ще й тому, що мені знадобиться ваша допомога. Ви єдиний серед нас, хто здатен виходити за контур, не викликаючи підозр. Допоки ви з нами і оскільки ви наполягаєте на можливості входити до контуру і покидати його, мені треба, щоби ви слідкували за новоприбулими на острів і розповідали мені про них.

— Тут один заявився на днях, — сказав я, пригадавши орнітолога, який засмутив мого батька.

— А ви бачили його очі? — поцікавилася пані Сапсан.

— Взагалі-то ні. Було темно, а на ньому був крислатий капелюх, що затуляв більшу частину його обличчя.

Пані Сапсан нервово стиснула руки і спохмурніла.

— А що? Ви гадаєте, цей чоловік — один із них?

— Неможливо бути впевненим, коли не видно його очей, — відповіла вона, — але мене непокоїть можливість того, що хтось вирушив слідком за вами на острів, щоби шпигувати.

— Що ви хочете сказати? Що слідком за мною вирушив якийсь хижак?

— Можливо, навіть той, якого ви бачили в ніч, коли загинув ваш дідо. І тепер зрозуміло, чому вони вирішили зберегти вам життя: щоби ви згодом вивели їх на більшу здобич, тобто наш контур.

— Але ж як вони змогли дізнатися, що я особливий? Я і сам про це не здогадувався!

— Якщо вони знали про вашого діда, то можна не сумніватися, що знали й про вас.

Я пригадав про всі шанси убити мене, які вони мали. Впродовж кількох тижнів після загибелі дідуся Портмана я відчував їхню близьку присутність. Вони що — стежили за мною? Чекали, поки я зроблю те, що зробив, і приїду сюди?