Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

9

Мікроавтобус на Баракоа вирушав о восьмій ранку. Всього було п'ятнадцять осіб. Усі вже встигли перезнайомитись між собою і не переставали розхвалювати шоу дельфінів. Ентузіазм пенсіонерів (а їх була більшість), двох логопедів, які разом поїхали у відпустку, та студентської пари, звісно, виражався за допомогою різних лексичних засобів, але всі вони погоджувались з терміном «унікальний досвід».

Потім розмова перейшла на враження від клубу. Я подивився на Жан-Іва: сидячи самотньо всередині автобуса, він поклав записну книжку й ручку поряд з собою. Помітно нахилившись уперед і напівзаплющивши очі, він повністю зосередився на розмові, намагаючись не пропустити ані слова. Певно, саме з цієї розмови він збирався скласти основні враження і почути корисні зауваження.

Здавалося, що і стосовно клубу учасники мали спільну думку. Ведучі одностайно були визнані «симпатичними», але самі розважальні програми — не дуже цікавими. Номери були непогані, якщо не брати до уваги кімнату, розташовану біля звукової апаратури, — занадто багато шуму. Що ж до їжі, то вона була доволі стерпною.

Ніхто з присутніх не брав участі в ранкових зарядках, заняттях аеробікою, курсах сальси або іспанської мови.

Усім дуже сподобався пляж, тим більше, що на ньому було досить спокійно. «Шоу-програма та звукова апаратура вважаються мінусом», — записав Жан-Ів у свій записник.

Проживання в бунгало дістало загальне схвалення, попри те, що вони були розташовані далеко від дискотеки. «Наступного разу неодмінно наполягатиму на бунгало!» — щиро зізнався кремезний пенсіонер у повному розквіті сил, який, певно, звик командувати. Насправді він усе своє життя пропрацював, продаючи вина «Бордо». Двоє студентів були такої ж думки. «Дискотека непотрібна», — записав Жан-Ів, меланхолійно розмірковуючи про всі ці дарма витрачені гроші.

Після Кайо Саетія стан дороги дедалі погіршувався. Вибоїни та тріщини часто перетинали половину дороги. Водію доводилося постійно лавірувати, нас підкидало на наших сидіннях. Люди реагували гучними вигуками та сміхом. «Дуже хороша група підібралась… — прошепотіла мені Валері. — У таких пізнавальних турах це дуже добре. Їм можна нав’язати огидні умови, і це теж буде для них своєрідною пригодою. А тут ми зробили помилку: для такої мандрівки потрібен джип-всюдихід».

Трохи не доїжджаючи до Мойа, водій різко взяв праворуч, щоб об’їхати величезну яму. Машину занесло, і вона зупинилась в ярузі. Водій завів двигун і дав повний газ: колеса прокручувались у темній калюжі, але автобус не зрушив з місця. У відчаї шофер ще кілька разів повторив цю операцію, але дарма. «Добре… — весело озвався виноторговець. — Треба вийти й підштовхнути». Ми вийшли з машини. Перед нами простягалась нескінченна рівнина, скрізь вкрита брунатним брудом. Навколо майже чорних калюж зі стоячою водою стояла суха висока трава. Вдалині темною гігантською масою нависав над місцевістю якийсь цегляний завод. Його дві труби вивергали клуби чорного диму. Від заводу відходили величезні напівіржаві труби, які хаотично зникали вдалині. На узбіччі був споруджений металевий щит, на якому Че Гевара закликав трудящих до революційного розвитку виробничих сил; він теж починав іржавіти. Атмосферу доповнював смердючий запах, який, здавалось, виходив із самої багнюки, а не з калюж.

Яруга була не дуже глибокою, і невдовзі за допомогою наших спільних зусиль автобус легко рушив з місця. Вітаючи один одного, всі повернулись на свої місця. Пізніше ми пообідали в ресторані морепродуктів. Жан-Ів гортав свій щоденник. Він навіть не торкнувся до їжі.

«Для нових пригод та відкриттів, мабуть, це не так уже й погано, але стосовно клубної формули я не бачу, що ще можна зробити».

Валері спокійно подивилась на нього і зробила ковток кави-глясе. Здавалось, їй було однаково.

— Звісно, — продовжував Жан-Ів, — завжди можна звільнити ведучих розважальних шоу. Це заощадить нам фонд заробітної плати.

— Теж непогано…

— Але чи не дуже радикальний це захід? — стурбовано спитав він.

— Не переймайся так. У будь-якому разі тут не школа для курортних масовиків-витівників. Вони стають тупими і незграбними, а результат нульовий. Все, що на них чекає далі, хіба що посада керівника курортного містечка або шоумена на телебаченні.

— Гаразд… Отже, я зменшую зарплату; зауваж, вони не так багато вже й заробляють. Мені здається, цього недостатньо, щоб почуватися поряд з німецькими компаніями конкурентоспроможними. Я спробую ввечері спрогнозувати можливі наслідки на комп’ютері, але не дуже на це сподіваюсь.

Вона байдуже кивнула, мовляв: «Спрогнозуй, гірше від цього не буде». У цю мить вона мене трохи здивувала. Так, ми дуже часто кохаємось, а секс, як відомо, заспокоює і розслабляє. Жан-Ів же, навпаки, здавалось, був готовий хоч зараз сідати за комп’ютер. Я подумав, що він попросить водія дістати із багажника свій ноутбук. «Не хвилюйся, ми знайдемо вихід…» — сказала йому Валері, по-дружньому поплескавши його по плечу. На якийсь час це його заспокоїло, і він задоволено сів у автобусі на своє місце.

Протягом останнього відрізка шляху пасажири розмовляли переважно про Баракоа — пункт нашого призначення. Здавалось, вони вже усе знали про це місто. Двадцять восьмого жовтня 1492 року Христофор Колумб кинув якір у бухті, неймовірно округла форма якої вразила його. «Одне з найчарівніших видовищ, яке тільки можна побачити», — записав він у бортовому журналі. У той час тут жили лише індійці племені Таїнос. У 1511 році Дієго Веласкес заснував місто Баракоа — перше іспанське місто в Америці. Упродовж чотирьох століть потрапити сюди можна було лише з моря, тому місто увесь цей час залишалось ізольованим від решти острова. У 1963 році будівництво віадука Фарола дозволило з’єднати його з островом через дорогу на Гвантанамо.

Ми прибули трохи пізніше п’ятнадцятої години. Місто простягалось уздовж усієї бухти, яка і справді створювала майже ідеальне коло. Всі вголос висловлювали своє задоволення та захоплення. Мандрівники завжди шукають підтвердження відомостей, про які вони дізнались у путівниках. Втім, наша група являла собою колектив ідеальних мандрівників: Баракоа, скромно позначений путівником «Мішлен» однією зіркою, їх не розчарував. Над містом нависав розташований у колишній іспанській фортеці готель «Ель Кастильйо". Згори місто здавалося досить милим, але насправді не цікавішим за інші міста. Зблизька воно було навіть ніяким — суцільні непрезентабельні сірі будинки, такі огидні, що здавалося, там ніхто не живе. Ми з Валері вирішили залишитися біля басейну. Усі тридцять номерів були зайняті туристами з півночі Європи. Схоже, всі вони приїхали сюди з одних і тих же міркувань. Я помітив двох вичепурених англійок років сорока, одна з яких носила окуляри. За ними безтурботно волочились два метиси років двадцяти п’яти максимум. Певно, таке становище їх задовольняло: вони базікали, жартували з товстухами, тримали їх за руки, ніжно обіймали. Я б на таке не спромігся. Цікаво, про що або про кого вони мають думати, щоб зазнати оргазму з такими страховиськами? Раптом англійки встали і пішли до себе в номер, а хлопці залишились біля басейну. Якщо мене зацікавлять інші люди, варто спробувати заговорити з ними, поставити пряме запитання. Мабуть, це лише справа техніки, а ерекція з’явиться просто механічно. Про це б я міг дізнатися з біографій повій, але в мене була лише «Промова позитивного духу». Я неуважно читав главу під назвою «Народна, завжди соціальна політика має перш за все стати моральною», коли помітив юну німкеню, яка виходила зі свого номера у супроводі чорношкірого парубка. Вона була схожа на типову німку: довге світле волосся, блакитні очі, гарне гнучке тіло і великі груди. Дуже привабливий тип зовнішності. Проблема полягає в тому, що все це недовговічне. Починаючи років з тридцяти, необхідно постійно щось «ремонтувати»: ліпосакція, силікон… але поки що все для неї складалося якнайкраще; вона, не докладаючи ніяких зусиль, відверто збуджувала. Її кавалеру пощастило. Цікаво, чи платить вона стільки ж, скільки англійки, чи тариф однаковий на чоловіків та на жінок?… Теж треба буде порозпитувати. Трохи втомившись, я піднявся до свого номеру, замовив коктейль і повільно потягував його, стоячи на балконі. Валері загорала і час від часу занурювалась у басейн. Коли я збирався повернутись до кімнати, то помітив, як вона щось запитала у німкені.