Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

— Дивно, — невпевнено продовжував я. — Мені здається, що ціна на секс не залежить від рівня життя країни. Звичайно, у різних країнах послуги відрізняються одна від одної, але базова ціна залишається сталою: стільки, скільки готові заплатити мандрівники з Заходу.

— Думаєш, саме це називається економною пропозицією?

— Я на цьому не розуміюсь… — Я хитнув головою. — Ніколи не знався на економіці. Я до цього не маю хисту.

Мені дуже хотілося їсти, але ресторан відчинявся о восьмій. Я випив у барі три пінаколади. Потроху насолода від щойно відчутого зникала, в мені жила неймовірна піднесеність, всі ведучі, здавалося, були схожі на Нагі. Хоча ні, тут у барі були молодші за неї, але і дуже дивні люди: бриті голови, борідка чи косичка на потилиці. Вони неймовірно голосно кричали і час від часу обирали серед глядачів помічника та витягували його на сцену. На щастя, я сидів далеко і мені ніщо не загрожувало.

Хазяїн бару був доволі непривітним. Користі від нього було мало: щоразу, коли я намагався щось замовити, він зневажливим жестом відсилав мене до офіціантів. За численними шрамами та округлим черевцем він трохи нагадував старого тореро. Його жовті плавки чітко окреслювали все його «хазяйство». Він був добре збитий і хотів усім показати це. Коли я, з неймовірними труднощами вибивши собі четвертий келих коктейлю, повернувся до свого столика, то помітив, як до сусіднього, за яким компактно розмістилась група (їх було душ п’ятдесят) квебекських жінок літніх років, наблизився чоловік. Їх я уже бачив тут. Всі вони були кремезні, зі сніжно-білими зубами, тілисті, надто голосно вели розмову, з якої неважко було зрозуміти, що вони нещодавно поховали своїх чоловіків. Я відразу відчув, що таких жінок не варто пропускати вперед у їдальні або брати тарілку із закускою, яку вони собі вже нагледіли. При наближенні до їх столика цього ферта вони кинули на нього закоханий погляд, майже ставши схожими на справжніх жінок. Він пройшовся перед ними, постійно підкреслюючи своє непристойне бажання недвомовними рухами сідниць та стегон. Його статна фігура переконливо доводила, що він ще здатен надавати особливі послуги. Жінкам, схоже, подобалась така провокаційна і відверта кампанія, їх старим поношеним тілам ще потрібне було сонце. Він добре виконував свою роль, ніжно нашіптуючи щось на вухо підстаркуватим шукачкам пригод, називаючи їх на кубинський манір «mi corazon» та «mi amor». Певна річ, нічого серйозного з цього не вийде, він тільки викликав легке бентежне збудження їх старих піхов. Проте і цього було достатньо, щоб у них склалося враження вдалого відпочинку і вони порекомендували цей курорт своїм численним подругам — цих спогадів мало вистачити років на двадцять. Я відразу уявив собі сценарій порнографічного фільму «Синьйори відриваються». Головні герої — дві банди, які промишляють на курортах. Одну банду становили італійські синьйори, іншу — квебекські синьйорити. Звісно, обидві банди були озброєні нунчаками та ножиками для розколювання льоду. Вони кривдили голих засмаглих підлітків. Потім, як то ведеться, вони зустрічались на вітрильнику «Клоб Мед», членів екіпажу швидко перемагали, по черзі ґвалтували, а потім синьйорити, сп’янілі від вигляду крові, кидали їх за борт. Фільм закінчувався гігантською оргією, а корабель з порваним кріпленням повільно прямував до Південного полюса.

Нарешті прийшла Валері: вона підфарбувалась, вдягла білу коротку прозору сукню. Я все ще хотів її. Жан-Ів сидів коло буфету, в нього був безтурботний, майже млосний вигляд. Мляво він поділився з нами своїми першими враженнями. Кімната була так собі, звичайна, шоу-програма трохи набридлива. Він сидів біля звукової апаратури, і це було нестерпно. «їдло — терпіти можна», — додав він, сумно дивлячись на шматок підгорілої курки. Проте, здавалось, усі були задоволені місцевою кухнею, не раз підходили до бару і робили численні замовлення. Зокрема, чоловіки відрізнялись неймовірною ненажерливістю, немов би вони протягом усього дня каталися на водних лижах і грали у пляжний волейбол, а тому страшенно зголодніли. «Вони все жеруть та жеруть, — примирливо прокоментував Жан-Ів. — Звісно, що ж їм іще робити?»

Після вечері почалося чергове шоу, яке передбачало участь глядачів. Якась жінка років п’ятдесяти заповзято кинулася співати караоке пісню «Bang-Bang» Шейлі. Доволі сміливий крок з її боку. Вона отримала свою порцію нечисленних оплесків. Загалом хід шоу забезпечували ведучі. Жан-Ів, схоже, вже клював носом; Валері спокійно потягувала свій коктейль. Я подивився на сусідній столик: всі нібито нудьгували, але привітно аплодували після кожного номера. Я усвідомив очевидну причину непопулярності відпочинку в курортних клубах, яка відверто впадала в око. Клієнти здебільшого були людьми певного віку, а команда ведучих намагалася надихнути їх на подвиги, на які вони, як це не прикро, були вже неспроможні, принаймні не в такій формі. Навіть Жан-Ів з Валері, навіть, у певному розумінні, я. Проте ми маємо певні професійні обов’язки в реальному житті. Ми — серйозні співробітники великої компанії, нас поважають… В усіх нас є свої проблеми, не кажучи вже про податки, здоров’я тощо. Більшість людей, які сидять за цими столиками, схожі на нас. Тут і директори, і вчителі, бухгалтери, лікарі, інженери… Чи пенсіонери, які в минулому працювали на таких же посадах. Я не розумів, невже ведучі дійсно сподівалися, що присутні неодмінно, з небувалим ентузіазмом почнуть витанцьовувати? Та долучатись до всіх цих конкурсів на кращого співака? Я не розумів, яким чином для нас, з нашим тягарем років та положенням можна було створити відчуття свята. Усі оці конкурси й витівки були розраховані на підлітків до чотирнадцяти років.

Я намагався поділитися своїми думками з Валері, але ведучий знову почав щось казати, хоча його зовсім не було чути — він надто близько тримав мікрофон, та й ґвалт стояв страшенний. Тепер він вдавав із себе Лагафа чи Лорана Баффі, ходив по залу в ластах, а за ним чвалала виряджена в пінгвіна дівчина, яка сміялася з усього, що він казав. Вистава завершилася клубним танцем і несамовитим співом; кілька відвідувачів з бокових столиків встали й потяглися до виходу. Жан-Ів ледь стримував зітхання. «Гайда на дискотеку», — запропонував він.

У диско-залі було десь з півсотні людей, але танцювали переважно самі ведучі. Ді-джей поперемінно вмикав техно та сальсу. Нарешті кілька пар середнього віку спромоглися на сальсу. Ведучий у ластах ходив між танцюючих пар, плескав у долоні і вигукував: «Caliente! Caliente!»[58] Своїми вигуками він тільки ще більше лякав їх. Я прилаштувався в барі і замовив пінаколаду. Ми випили по дві склянки коктейлю; Валері штовхнула мене ліктем, показуючи на Жан-Іва. «Здається, ми можемо залишити його тут», — прошепотіла вона мені на вухо. Він весело розмовляв з вродливою жінкою років тридцяти, мабуть, італійкою. Вони дуже близько стояли одне до одного, плечем до плеча, схиливши один до одного обличчя.

Вночі було дуже жарко та волого. Валері взяла мене за руку. Ритм дискотеки відразу став якимось далеким і приглушеним; було чути мірне теркотіння портативних рацій: територію охороняли, і час від часу патруль обходив її. Після басейну ми пішли у напрямку океану. На пляжі не було жодної душі. В кількох метрах від нас хвилі лагідно лизали пісок. Не чутно було ні звуку. Повернувшись до бунгало, я простягнувся на ліжку і почав чекати на Валері. Вона почистила зуби, теж роздяглася і лягла поруч зі мною. Я присунувся до її голого тіла, поклав одну руку їй на груди, а другу — униз, на живіт. Було чудово.

8

Коли я прокинувся, Валері в кімнаті вже не було. В мене трохи боліла голова. Похитуючись, я встав, запалив сигарету. Після кількох затяжок мені покращало. Я натягнув штани і вийшов на вкриту піском терасу — мабуть, вночі був сильний вітер. День щойно починався. Небо було вкрите хмарами. Я пройшов кілька метрів у напрямку моря, де впізнав силует Валері. Вона занурювалась у високі хвилі, пливла кілька метрів, а потім знову зникала під водою.

Я зупинився і знову затягнувся; вітер був досить холодним, тому я не наважувався приєднатися до неї. Вона обернулася, побачила мене і, запрошуючи до себе, прокричала: «Ну ж бо, давай! Пливи сюди!» В цю мить сонце пронизало хмари й освітило її обличчя. Світло вигравало на її грудях, стегнах, відбилося від морської піни біля її волосся та лобка. Кілька секунд я зачаровано дивився на неї, не в змозі ворухнутися. Я усвідомив, що цю картину не зможу забути ніколи, бо, певне, саме такі картини людина згадує за кілька секунд до смерті.

Недопалок обпік мені пальці; я відкинув його на пісок, роздягся і попрямував до моря. Вода була прохолодна і дуже солона, вона водночас і обпікала, і бадьорила. Сонячний промінь відбивався від морської поверхні, зникаючи вдалечині. Я вдихнув свіже повітря і поринув у сонце.

Пізніше ми лежали поряд, накрившись рушником, і дивилися, як над океаном народжується новий день. Потроху хмари розійшлися, світло все яскравіше заливало земну поверхню. Іноді вранці все здається дуже простим. Валері відкинула рушник, підставляючи своє тіло сонцю. «Не хочу одягатись…» — мовила вона. Самотній птах літав над морем, вдивляючись у безмежну водну гладь. «Я дуже люблю плавати, кохатись, — додала вона. — Але я абсолютно не сприймаю танці і не вмію розважатися. Завжди ненавиділа всілякі вечірки. Це нормально?»

Я досить довго думав перед тим, як відповісти. «Не знаю, — зрештою мовив я. — Знаю тільки те, що я сам такий».

Зазвичай на сніданок у ресторані збирається небагато людей, проте Жан-Ів уже був на місці і з сигаретою в руці попивав каву. Неголений, схоже, він провів безсонну ніч; помітивши нас, він привітно помахав рукою. Ми сіли напроти.

— Отже, як твої справи з італійкою? Все пройшло добре? — спитала Валері, беручись за свою збиту яєчню.

— Не дуже. Вона почала розповідати мені про те, що займається маркетингом, що полаялась зі своїм другом і що саме тому вона вирішила кудись поїхати відпочити. Мені це набридло, тому я пішов спати.

— Тобі варто спробувати з покоївкою…