Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

Він сумно посміхнувся, загасив у попільничці сигарету.

— Що робитимемо сьогодні? — спитав я. — Тобто… Ми ж планували мандрівку до нових відкриттів?

— О, так… — гримаса втоми спотворила обличчя Жан-Іва. — Наполовину. Ми ще не встигли тут запровадити багатьох атракціонів. Я вперше працюю із соціалістичною країною, а це, здається, важко. Доводиться все робити в останню мить. Отже, сьогодні після обіду будуть дельфіни… — Він ще намагався щось пояснити. Наскільки я зрозумів, йшлося про виставу за участю дельфінів, з якими потім можна було поплавати. Здається, у них на спині, чи щось подібне.

— А, знаю, — втрутилась Валері. — Відстій. Всі думають, що дельфіни — такі собі дружні ссавці. Дурниці. Вони об’єднуються у дуже ієрархічно організовані групи з лідером-самцем. До того ж їх точніше було б назвати агресивними: дуже часто вони влаштовують між собою бої на смерть. Одного разу, коли я спробувала поплавати з дельфінами, мене вкусила самка.

— Гаразд… — Жан-Ів підняв руки, щоб заспокоїти Валері. — Як би там не було, сьогодні після обіду — дельфіни… Для тих, хто бажає. Завтра та післязавтра ми вирушаємо у дводенну поїздку до Баракоа. Це має бути цікаво… Принаймні я на це сподіваюсь. А потім… — Він на мить замислився. — Потім — все. Втім, ні. В останній день перед відльотом запланований сніданок з лангустів і відвідання сантьягського цвинтаря.

Після цієї промови всі мовчки осмислювали зміст сказаного.

— Так… — через силу сказав Жан-Ів, — з цим туром, ми, здається, вступили у справжнє лайно. Втім, — додав він. — мені здається, що в цьому клубі справи йдуть не дуже добре. Я кажу не про себе. Наприклад, учора на дискотеці я не помітив, щоб багато людей знайомились і танцювали, навіть молодь. — Помовчавши, він додав, у відчаї махнувши рукою: — «Екко»…

— Соціолог мав рацію… — замислено сказала Валері.

— Який соціолог?

— Лагарріг. Соціолог з людської поведінки. Він мав рацію, коли казав, що час «Засмаглих» давно вже минув.

Жан-Ів допив каву, засмучено похитав головою і з відразою мовив:

— Ніколи… Ніколи в житті я б не подумав, що буду сумувати й відчувати ностальгію за часами «Засмаглих».

Щоб дістатися до пляжу, нам треба було витримати неабияку атаку продавців паршивих товарів. Проте їх було небагато, та вони й не дуже сильно липли до нас, і ми, посміхаючись і жартуючи, з легкістю позбулися їх товариства. Протягом дня кубинці мають право користуватися клубним пляжем. «Вони не продають нічого цікавого, — пояснила мені Валері. — Але вони намагаються щось робити». Напевно, у цій країні ніхто не може прожити на голу зарплатню. Все тут було не так: двигунам бракувало пального, станкам та агрегатам — запчастин. Звідси і ця сільськогосподарська утопія: селяни, які орють землю за допомогою волів і пересуваються на велоколясках… Але це не утопія і не турбота про екологію, а жорстока реальність країни, яка більше не могла жити за часів невпинного розвитку промисловості. Куба ще експортувала деякі сільськогосподарські продукти — каву, какао, цукрову тростину, але ж промислове виробництво впало майже до нульової позначки. Тут важко було знайти найелементарніші речі, такі як мило, папір, кулькову ручку. Цей товар можна було придбати хіба що в магазинах, де продавались імпортні товари, але платити тут слід було в доларах. Отже, всі кубинці виживали завдяки побічній діяльності, пов’язаній з туризмом. Найбільше пощастило тим, хто безпосередньо був зайнятий у туристичному бізнесі; інші ж намагалися так чи інакше розжитись доларами завдяки додатковим послугам чи незаконній торгівлі.

Я простягнувся на піску й замислився. Жодних ілюзій: засмаглі чоловіки й жінки, які снували поміж лежаками, сприймали нас лише як ходячі гаманці. Проте схожа ситуація склалася у всіх країнах третього світу. Кубу ж відрізняли від інших країн соціалістичного табору неймовірні труднощі з налагоджуванням промислового виробництва. Я абсолютно необізнаний у сфері промислового виробництва, але дуже добре пристосувався до віку інформації та нових технологій, а це — ніщо. Валері і Жан-Ів, як і я, вміли лише користуватись інформацією і керувати капіталами. Вони робили це дуже грамотно і професійно, а я — більш рутинно, згідно з посадовими обов’язками. Але ніхто з нас трьох, ніхто з тих людей, яких я знаю, не зміг би у разі, наприклад, міжнародної блокади відновити промислове виробництво. Ми не маємо жодного поняття про ливарне виробництво, випуск залізних монет чи гаряче штампування пластмасових деталей. Не кажучи вже про новітні розробки — оптичні волокна й мікропроцесори. Ми живемо у світі речей, виробництво, можливості та принципи функціонування яких нам чужі. Схвильований цією новою думкою, я кинув погляд навколо: поруч лежали рушник, сонячні окуляри, крем від загару та кишенькова книжка — роман Мілана Кундера. Папір, бавовна та скло: сучасні хитрі апарати, складні системи виробництва. Наприклад, я не розумів процесу виготовлення купальника Валері: на вісімдесят відсотків він складався з латексу, на двадцять — з поліуретану. Я просунув руку під бюстгальтер: під зібраними воєдино промисловими волокнами я відчував живе тіло. А ще, як вмить твердішає сосок під пальцями. От на це я був здатний, це я вмів робити. Сонце пекло все сильніше. Увійшовши у воду, Валері зняла трусики. Вона обплела моє тіло ногами і лягла на спину, повністю готова прийняти мене, і я не вагаючись увійшов у неї, рівно працюючи взад-вперед у ритмі хвиль. Іншої альтернативи не було. Я зупинився тільки перед тим, як відчути солодку мить оргазму. Ми знову вилізли сохнути на сонце.

Перед нами пройшла пара — високий негр і біла дівчина з коротким волоссям і дещо знервованим обличчям, яка увесь час голосно сміялась і щось базікала, не відриваючи погляду від нього. Певно, вона була американкою, може, журналісткою з «Нью-Йорк Таймс» чи ще якогось провідного видання. Придивившись, я помітив, що на пляжі взагалі було чимало змішаних пар. Трохи далі дві високі, не кращого виду блондинки з гнусявим акцентом жваво розмовляли з двома милими смуглявими дівчатами.

— Вони не мають права приводити їх до готелю… — мовила Валері, перехопивши мій погляд. — У сусідньому селі можна зняти кімнату.

— Я вважав, що американці не можуть приїжджати на Кубу.

— У принципі, не можуть, але вони їдуть через Канаду чи Мексику. Насправді вони дуже сердиті, що втратили Кубу. Їх можна зрозуміти… — замислено продовжувала вона. — Якщо на світі й існує країна, якій потрібен секс-туризм, то це Америка. Але американські компанії у блокаді, вони не можуть інвестувати сюди гроші. Рано чи пізно ця країна перейде на шлях капіталізму, то лише питання часу. А поки що це поле вільне для європейців. Саме тому «Орор» не захотів відмовлятися від тутешніх курортів, навіть якщо вони й потерпають від труднощів. Це наш реальний шанс отримати перевагу над конкурентами. Куба — унікальна можливість у регіоні Антили — Карибські острови.

Вона помовчала і спроквола додала:

— Еге ж… Саме так розмовляють у моєму професійному середовищі… у світі глобальної економіки.