Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

На новорічну вечерю Валері наділа довгу зелену невагому й ледь прозору сукню з глибоким вирізом, який мальовничо підкреслював її груди. Після десерту на терасі заграв живий оркестр із дивним немолодим уже співаком, який гундосив варіації на теми хітів Боба Ділана. Бабетта і Лея, судячи з усього, остаточно влились у німецьку групу; з того боку долинали палкі вигуки. Жозетта з Рене, ніжно обнявшись, танцювали удвох, немов миле подружжя Бідошон. Ніч була задушливою і п’янкою; п’ядаки налипали на різнокольорові лампочки, якими була прикрашена балюстрада. Я відчував себе пригніченим і пив віскі, чарку за чаркою.

— Щодо того газетного інтерв’ю…

— Так… — Валері підняла на мене очі; ми сиділи поруч на плетеному диванчику. Груди у неї красиво випирали під сукнею. Вона нафарбувалась; її довге волосся спадало на плечі.

— Гадаю, це особливо стосується американок. Для європейок то вже не так характерно.

Схоже, вона в цьому не була переконана. Варто було б краще запросити її танцювати. Я ще випив віскі, відкинувся на спинку плетеного диванчика і глибоко замислився.

А коли отямився, зал був уже майже спорожнілим. Під барабанний супровід співак продовжував наспівувати тайські мелодії; ніхто його не слухав. Німці вже зникли, але Бабетта і Лея жваво розмовляли з двома італійцями, які невідомо звідкіля з’явились тут. Валері теж пішла. Була третя година ночі за місцевим часом; щойно почався 2001 рік. У Парижі офіційно його зустрінуть лише за три години; в Тегерані була саме північ і п’ята ранку в Токіо. Людство у всьому своєму розмаїтті вступало у третє тисячоліття; я ж свою зустріч із ним, можна сказати, проґавив.

12

Червоний від сорому, я попрямував до свого бунгало; з саду доносився веселий сміх. Посеред піщаної алеї я натрапив на маленьку сіру нерухому жабу. Вона не тікала, проявляючи інстинкт самозахисту. Рано чи пізно хтось, не помітивши, розчавить її; хребет розтрощиться, а сплюндровані рештки плоті перемішаються з піском. Людина відчує щось вологе та слизьке під ногами, коротко вилається і витре підошви об траву. Я підштовхнув жабу ногою: не поспішаючи, вона перемістилася обіч дороги. Я штовхнув її ще раз: вона переповзла у відносну тінь галявини; схоже, я подовжив її життя на кілька годин. Я відчував себе ненабагато вищим і досконалішим за неї: я не виріс у сімейному колі, нікому було непокоїтись про мою подальшу долю, підтримувати у разі депресії й захоплюватись моїми пригодами та успіхами. І сам я не створив нічого подібного: я був неодружений, у мене немає дітей; нікому не спаде на думку прийти до мене за допомогою та підтримкою. Як тварина, я прожив своє життя сам… Одинаком і помру Я замислився на кілька хвилин, відчуваючи до себе неймовірний жаль.

З іншого боку, я — міцний моноліт, дещо вищий за середній зріст представник тваринного світу; тривалість мого життя можна порівняти з тривалістю життя слона чи ворона; мене значно складніше знищити, ніж якесь земноводне.

Два наступних дні я не виходив зі свого бунгало. Скрадучись, виходив тільки у мінімаркет купити фісташки та пляшку «Меконгу». Я не міг знову спокійно зустрічатись з Валері у буфеті, за обідом чи на пляжі. Є речі, які можна реалізувати, інші ж здаються занадто складними; у цьому і полягає сенс життя.

Другого січня під дверима я знайшов анкету «Нувель Фронтьєр» стосовно моїх вражень від поїздки. Я ретельно заповнив її, підкреслюючи здебільшого відповіді «Добре». Так, усе було добре. Моя відпустка пройшла нормально. Тур був «класним» з присмаком пригод; повністю справдилося запропоноване. До графи «Особисті зауваження» я вписав такий катрен:

Ледь прокинувшись, себе я відчуваю

В світі іншому, а де — я точно знаю;

Я ціню життя і всі його умови —

Це як в анкеті, де підкреслить треба слово.

Наступного ранку я пакував валізу. Побачивши мене в човні, Валері стримала радісний вигук; я відвернувся. У аеропорті в Пхукет Сон побажала нам щасливої дороги; ми приїхали трохи раніше, наш рейс об’являть десь години за три. Після реєстраційних формальностей я почав тинятись по комерційному центру. І хоча хол аеропорта був повністю закритий, численні бутіки мали форму куренів зі стовпами з тикового дерева та дахом із пальмових гілок. Асортимент товарів включав всесвітньо відомі марки (хустки «Гермес», парфуми «Ів Сен Лоран», сумки «Вуїттон») та місцеву продукцію (черепашки, брязкальця, краватки з тайського шовку); на усіх товарах був проставлений штрих-код. Взагалі бутіки в аеропорту носили риси національного життя та колориту, але не дуже яскраво вираженого та підігнаного під міжнародні стандарти. Для мандрівника, у якого закінчується тур, цей хол — лише проміжний пункт, не такий привабливий та цікавий, як решта країни. У мене склалося враження, що людство потроху стає схожим на такий собі аеропорт.

Проходячи повз «Корал Емпоріум», я раптом захотів купити подарунок Марі-Жан; врешті-решт, крім неї в мене більше нікого немає. Кольє чи брошку? Я порпався в контейнері, коли за два метри від себе помітив Валері.

— Намагаюсь вибрати кольє… — вагаючись, сказав я.

— Для блондинки чи брюнетки? — в її голосі прозвучав смуток.

— Для блондинки з блакитними очима.