Парасолька святого Петра

Дюрі ствердно хитнув головою: він, мовляв, його знає.

   —  Я йому кажу, дай-но мені дві золоті обручки. Він запитує: «А для кого ж це?» — «Далеко звідси», — відповідаю. «Куди ж?» — «У Глогову». — «Невже сестричці священика?» — «Атож, якраз для неї». — «Чудесне створіння!» — каже він... «А ви її знаєте?» — «Навіть дуже добре».

Дюрі перестав стукати пальцями, його охопив страх, він схвильовано зірвався з місця.

   —  Він сказав що-небудь про Веронку?

   —  Зараз дізнаєшся. Поки Кланіцаї загортав обручки, слово по слову — ми розговорилися. «Звідки ви знаєте панночку?» — «Та от, був, мовляв, минулого року у Глогові». — «А що ж ви там не бачили?» — «їздив оце до них у село, робив срібну ручку до старої парасольки, яку воші зберігають у церкві. Ото навіжені, — сказав він, — навіть не посміли сюди привезти парасольку, боялися, що вкрадуть, а цей непотріб і двох шелягів не варт. Отак і довелося мені туди їхати, щоб приробити ручку».

   —  Але це жахливо! — побілівши, скрикнув Дюрі.

Голова суду згорда усміхнувся.

   —  А тим-то я й казав тобі, голубе: давай-но спочатку усе з'ясуємо.

   —  Ходімте швидше! Пошукаємо священика!

Земля горіла у Дюрі під ногами. Здавалося, він

був уже так близько від спадщини — і ось вона знову зникає, неначе блукаючий вогник, що, манячи за собою, обманює подорожнього.

Знайти священика було неважко — він годував голубів біля свого голубника.

   —  Святий отче, — гукнув його Дюрі, який під час учорашньої вечері перейшов на «ти» з майбутнім шурином. — Коли вже голові довелося тут опинитися, йому хотілося б глянути на славнозвісну парасольку. Можна?

   —  О, звичайно! — І священик одразу ж гукнув Адамец, яка ощипувала на призьбі курчатко: — А принесіть-но, голубко, ключ од церкви.

Стара Адамец заметушилася, почала поратися з великим ключем, а потім, ідучи попереду священика, провела гостей серед почорнілих од часу лав під прохолодне церковне склепіння.

Ех, на що вже гарні убогі селянські церквиці і все, що з ними пов'язано! І моріжок перед церквою, і устромлені в ремінці на краях лав червоні, зелені, різнобарвні церковні хоругви з портретами гарних, лагідних жінок — святої Барбари, святої Розалії, ora pro nobis![42] Скільки священних легенд відразу! Усі небожителі зібрані тут на половині шляху (адже церква — це півдороги до неба), де вони можуть перебувати разом із мешканцями землі. Напроти стоїть головний олтар зі святим Міклошем, що роздає дітям горіхи, — цей святий раніше вважався покровителем глоговців. (Раніше — тому що від деякого часу святий Петро почав переймати у нього хліб). Ліворуч від чаші з свяченою водою — зображення Христа із штучними рожами над терновим вінцем. Тут молився молодий священик того дня, коли привіз йому Мате Біллегі сирітку Веронку. Все тут тихо і велично, похмурі стіни дихають миром та благодаттю, і пахощі ладану, змішані з ароматом резеди, що приколювали до свого конопляного волосся глоговські дівчата, здавалося, ще не випарувалися від неділі і висять, колихаючись в іскристому снопі сонячних променів, що скрадаються з горішнього вікна.

Усе тут має свою історію: товсту, різнобарвну воскову свічку купила Богові вдова Доманік, коли Господь покликав до себе її чоловіка Міклоша. Дехто може подумати: рука руку миє, але це не так. Адже ось яке гарне покривало вигаптувала жінка Гонгоя на олтар, а все ж таки потонула в річці. Ні, ні, Господа не підкупиш!..

   —  Туди, туди, панове, будь ласка, до ризниці!

Як тільки вони увійшли, в очі їм одразу впала

стара парасолька, що належала колись Палу Грегоричу: серед церковного оздоблення, риз та єпітрахилей знайомо посміхалася вицвіла червона матерія і тільки срібна ручка — ох, уже ця срібна ручка! — відчужено виблискувала в напівтемряві.