Парасолька святого Петра

Та яким би він не був великим паном і приємною людиною, зрадів йому хіба що тільки священик. А Веронка навіть злякалася. Від нього, здавалося, віяло крижаним холодом. І для чого він сюди прибув?

А тим часом голова був з нею дуже щирий, дуже лагідний.

   —  Оце і є маленька Веронка?

   —  Певно, що так! — з торжеством сказав Дюрі.

У цьому «певно!» і було висловлено його торжество! (О Господи, яка ж ти мила, наша рідна мово!)

Голова ляснув своєю великою лапою по її маленькій долоньці і за добрим старечим звичаєм жартома вщипнув за побіліле личко, яке навіть од цього не порожевішало. Тривожне почуття стискало серце Веронки: навіщо сюди приїхав цей чоловік?

Сам Дюрі також був вражений. Прибуття неохочого рушати голови справляло досить дивне враження.

   —  Привезли? — допитливо запитав він.

   —  Привіз.

Веронка полегшено зітхнула. (Дюрі вже встиг їй сказати, що чекає з Бестерце обручки).

   —  Давайте сюди!

   —  Потім дам, — з притиском сказав голова. — Спочатку мені треба з тобою поговорити.

Спочатку треба поговорити! Отже, він хоче сказати щось таке, про що не можна буде говорити потім. (Тобто після того, як обручку буде віддано). Веронці здавалося, ніби земля під нею заколивалася.

Дюрі неохоче підвівся — він сидів поруч з Веронкою; в руках схвильованої дівчини сполохано замиготіли в'язальні спиці.

   —  Ходімо до моєї кімнати, опікуне!

Кімната Дюрі містилася в кінці будинку, побудованого у формі літери «Г». В старі часи, до того як побудували школу, тут було класне приміщення. (Стара Адамец, наприклад, навчилася тут абетки). Але вже попередник Бейї розділив навпіл цілком пристойною дощаною стінкою цю схожу на сарай кімнату; в передній — більшій половині — він улаштував вітальню, у задній — комірчину.

Веронка почувала себе безмежно нещасною і готова була віддати все в цю хвилину, аби тільки почути, про що вони говорять... Адже від цього все, геть усе залежить! Якийсь демон, котрий, очевидно, ніколи не ходив у інститут до черниць і не знав, що підслуховувати не годиться, почав її під'юджувати, підштовхувати: «Ану, Веронко, біжи мерщій у комірчину! Звідти й почуєш, про що вони говорять, — варто тільки, тихенько й непомітно сховавшись, прикласти вушко до тонкої стінки».

І Веронка не дала себе довго вмовляти — пішла, побігла, помчала. (Просто неймовірно, скільки меду на вустах у демонів, які намовляють на варті осуду справи!) І от, прошу, добре виховане благородне дитя виявилося здатним на те, щоб, скоцюрбившись на діжці з огірками, серед бідонів із смальцем, мішками з продуктами, напружуючи всі свої нерви, прислуховуватися до кожного звуку!

Глибоку тишу порушувало тільки калатання серця та капання жиру з сала, що висіло на бантинах. Від теплоти сало почало жовкнути, гіркнути і танути. Кап-кап-кап... Капали краплі, падали на гарне, кольору резеди, плаття Веронки, та що вже тепер про це зітхати!..

   —  Denique[41], ти підібрався до парасольки, як ти кажеш, — виразно почувся голос голови. — А ти її вже бачив?