Голова сторожко прислухався і, показуючи на стіну, запитав:
— Ти не знаєш, що там?
— Здається, комора.
— Таке враження, що там хтось застогнав.
— Напевно, служниця побачила мишу.
Авжеж, авжеж! Так часто виглядає трагедія з сусідньої кімнати, якщо тонкі стіни; а якщо стіни виявляться трохи товщі, — люди і цього не помітять... Якась служниця побачила мишу або розбилося чиєсь серце. Хто може знати? У відчаю та веселого переляку голоси однакові. Веронка із застромленим у серце шпичаком вибігла на чисте повітря, більше вона нічого не хотіла знати, — тільки б швидше геть звідси, інакше вона задихнеться; геть, геть, байдуже куди, аби тільки якнайдалі... А там, у сусідній кімнаті, здавалось, ніби стара Адамец або Танка наступили на мишу! Та й здавалося всього лише півхвилини, а потім вони про це забули, знову заглибившись у важливу розмову.
— Ти кажеш, тобі й на думку не спало б просити її руки... Отож-бо й є. Не можна поспішати з заручинами, а тим паче з вінчанням. Подивимося спочатку на ведмедя, тобто на парасольку, або, точніше, на її вміст, а ..потім можна буде розмовляти.
Дюрі байдуже крутив цигарку, думаючи знічев'я: «Старіє Столарік, верзе казна-що!» Проте він намагався бути з ним лагідним.
— Я все зважив, дорогий опікуне. Тут не можна зробити нічого іншого, як тільки одружитися.
Столарік підвівся зі стільця, зупинився перед юнаком і пильно втупив у нього хитруваті, примружені очиці; здавалося, він мав намір навести якийсь важливий доказ.
— А якщо ти без Веронки зможеш одержати спадщину?
Дюрі не міг стримати недбалої посмішки.
— Адже я щойно пояснив, — нетерпляче вимовив він, — що не можна. Але якби навіть і можна було, я не захотів би позбавляти її спадщини. Адже вона сама почасти знахідка, провидіння ніби навмисно вабило мене до неї.
Тепер Столарік поставив питання інакше:
— А якщо, навіть одружившись на Веронці, ти не одержиш спадщину?
— Думаю, що це майже виключено.
— Ага, ось як? Тож слухай тепер мене уважніше, друзяко Дюрко, тому що зараз і вдарить грім, про який я згадував раніше.
— Що ж, слухаю.
Але думки його гасали десь в іншому місці, і він неуважно й нетерпляче постукував пальцями по столу.
— Отож сьогодні вранці я дістав твого листа і зайшов до золотаря Гусака, щоб купити обручки і надіслати їх з посильним, який приїхав з листом від тебе, — мені й не снилося тоді, що я сам поїду!.. Самого пана Гусака в крамниці не було, там я зустрів тільки його помічника Йожефа Кланіцаї — ну, того, що із заячою губою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Парасолька святого Петра» автора Міксат Кальман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 98. Приємного читання.