Парасолька святого Петра

Він допитливо подивився на Дюрі.

   —  Між нами? Ні, нічого, — сказав Дюрі, мерзлякувато стенувши плечима.

   —  Тоді біжи-но, Ганко, у новий будинок, подивися там на пасіці. А ми, панове, вип'ємо, не варто тривожитися! Адже вона ще дитина, то одна у неї примха, то інша. Може, за метеликами ганяється. Ось спробуйте- но цього червоного, пане голова.

Так він умовляв скоріше не гостей, а себе, сидячи як на голках; серце його неспокійно стискалося, розмову він провадив неуважно. Голова запитав, чи позначилося раннє літо цього року на місцевих врожаях, і якщо позначилося, то як саме.

   —  Не знаю, — відповідав священик.

   —  У вас, панотче, є ще браття чи сестри?

   —  Було, мабуть, зо двоє.

Недоладні відповіді свідчили про його пригнічений настрій, він сидів з гостями тільки для годиться. Нарешті голова наважився і за чорною кавою сказав йому:

   —  Краще б ви, преподобний отче, самі пошукали панночку. І будьте ласкаві, накажіть моєму візникові запрягати. Адже звідси до Бестерце дорога неблизька!

Священик поспішив скористатися з цієї нагоди, мадам Крісбай також попросила дозволу залишити товариство: все те, що сталося, було таким дивним, що й вона почала тривожитися.

Двоє чоловіків зосталися самі. Запала болісна тиша. Примарно цокав настінний годинник.

Широко розплющеними очима Дюрі пильно, непорушно втупився у зіщулену в клітці канарку. Вона також здавалася зараз дуже сумною.

   —  Накажи і ти запрягати, — порушив нарешті мовчання голова. — Поїдемо разом.

Щось подібне на стогін вирвалося у Дюрі, зрозуміти, в чому справа, було нелегко, але оскільки при цьому він ще захитав головою, було зрозуміло, що він не має наміру їхати.

   —  Адже тобі неодмінно треба їхати звідси. Ми свою роль тут зіграли.

   —  Кажу вам, це неможливо!

   —  Чому?

   —  Хіба ви не бачите, що Веронка пропала?

   —  А тобі що до того! Адже і ручка парасольки пропала.

Дюрі з досадою стукнув кулаком між келихів.