Парасолька святого Петра

   —  Хай йому! Що в воду впало, те пропало. Не сумуй, хлопче! Так доля вирішила — і край. Тепер принаймні не будеш залітати у хмари, знову будеш покладатися на власні сили. Повір, це також чогось та варте!

ВЕРОНКУ ВІДВОЗЯТЬ

Та марними були спроби Столаріка розрадити Дюрі. Легко проповідувати, що земні блага позбавляють людину благ духовних, — а проте, солодкі ж вони, земні блага!

Коли у людини помирає улюблена дитина, в родині завжди з'являється великий мудрець, що бажає вилікувати стиснене жалем серце; хтозна, твердить він, що могло вирости з дитини, не дай-то боже, довелося б ще на шибениці помирати; може, й краще, що тепер умер, — та тільки ніколи ще ця мудрість не осушувала ні єдиної сльозинки. Так, негодящі це ліки від болю.

От і Столарік плів на осиці кислиці, а серце Дюрі точила думка, що ніколи у нього не буде маєтку, англійського парку і всього, що з цим пов'язано; він немов знову побачив світ, і цей світ здався йому сумним та похмурим.

А світ який був, такий і залишався. Усе йшло своєю чергою, немов би Адамец і не спалила старої ручки від парасольки. У вітальні священика стрілка мелодійного годинника підійшла до римської цифри два, годинник зіграв пісеньку, слуги зібрали на стіл для обіду, Адамец подала суп, пан священик розшукав своїх гостей, припровадив їх у їдальню, посадовив праворуч і ліворуч од мадам Крісбай і раптом помітив, що немає Веронки.

   —  Саме про це я й хотіла запитати, — сказала мадам. — Хіба вона не була з панами?

   —  Я думав, — сказав священик, — що вона була з вами.

   —  Я її не бачила вже зо дві години.

   —  Ми також.

   —  І я.

   —  Може, вона на кухні?

Мадам Крісбай з незадоволеною міною підвелася з чільного місця, щоб привести Веронку, але невдовзі повернулася, знизуючи плечима.

   —  У кухні її не бачили.

   —  Оце так утнула, — скипів панотець і вибіг сам розіслати слуг, щоб вони якнайшвидше знайшли панночку, — сидить, напевно, десь у альтанці і читає роман.

З кухні долинало голосіння Адамец: мовляв, обід тепер перестоїться, усі страви зіпсуються...

   —  Ну то подавайте на стіл, — наказав священик. — Хто забарився, той лишиться без обіду. Не можна, зрештою, змушувати чекати таку вельмишановну особу, як пан голова, тим паче, що він збирається їхати додому.

Одну по одній вносили страви: після юшки гуску з кашею, голубці з свинячими вухами та шкварками — сам король не куштував нічого смачнішого! — потім порося, млинці. Про Веронку не було ні слуху, ні вісті. Зайшла Танка і доповіла, що панночки ніде немає.

Дюрі сидів незворушно, наче закам'янілий, тільки обличчя у нього побіліло, як у покійника.

   —  Е, а може вона заснула на пасіці? — зауважив священик. — Або... — він на мить завагався, чи казати далі, — може, між вами щось сталося?