Парасолька святого Петра

Над цією таємничою фразою священик і Веронка так замислилися, аж незчулися, як прибули додому. Дюрі поганяв би коней і далі, якби собака Вісла не кинулася до них з радісним скавчанням і якби стара Адамец, що схлипувала біля воріт, не заголосила, як навіжена:

   —  Свята діво Маріє, ти почула уклінні прохання раби твоєї!

   —  Тпру-у! Стій! Ми дома! Відчиняйте ворота, Адамец.

Старенька витерла сльози, опустила на груди чотки і пішла одчиняти ворота.

   —  Чи готовий обід, Адамец? — жадібно запитав його преподобіє.

   —  Ой лишенько, нема, нема! Та й для кого ж мені було варити? Ми вже думали, що зовсім пропав панотець. їй-богу, навіть вогонь сьогодні не розпалювала. Та й до чого б розпалювати? Однаково залила б вогонь своїми сльозами!

   —  Ну гаразд, добра Адамец. Я знаю, що ви побивалися через мене, знаю ваше чуле серце, але тепер підіть та подивіться, чи нема чогось пообідати. Тільки поспішіть, моє серце, адже всі ми помираємо з голоду.

Слова старої служниці навіяли на Веронку підозри, вона вчинила братові допит, а в кінці розридалася, образившись уже і на Дюрі за те, що від неї щось приховують. Урешті-решт довелося їй про все розповісти, і серденько її мало не розірвалося, коли вона уявила собі, на яку небезпеку наражався її брат.

А тим часом на кухні варився обід, навколо цього зчинилася велика метушня: дві служниці та посудниця ледве встигали поратися.

   —  Ану хутчій збивай білки, Ганко! Принеси-но трохи солі, Борбало! А гуску вже обскубли? Гей, ви, ледарі короля Матяша! Ану ворушіться-рухайтеся, раз-два-три! Андраше, швидше нарви на городі трохи петрушки. О боже, яку ж це худючу виховательку привезла панночка! Бачили її? («Ну, Адамец, — сказала вона собі, — будеш мати роботу, поки вигодуєш цю дошку!») Ану витягни деко, та не те, а друге! А ти, Борбало, накриши трохи сухарів. Цікаво, де вони підібрали цього молодого пана, красеня, що з ними приїхав? І для чого підібрали, ніяк не доберу. Ти що сказала? І ти не розумієш? Дурепа! Ну що ж можеш знати ти, курча нетямуще, коли навіть я не знаю! Та вже як собі хочете, нехай буде між нами, та тільки є щось дивне в очах у панночки. Щось там сталося! Нехай би мені повилазило, якщо ні! Тільки не можу я в її очах прочитати.

Багато ще плела стара Адамец такого, що ні пришити, ні прилатати, але варила вона завжди чудово і невдовзі подала на стіл такий обід, що навіть закохані поїли з апетитом.

Після обіду Дюрі найняв посильного, щоб він верхи відвіз листа голові суду Столаріку в Бестерце. Він писав:

«Дорогий опікуне!

Коротко повідомляю Вас про великі події. Усі інші деталі — при зустрічі. Я знайшов спадщину батька, парасольку, частково завдячуючи старій Мюнц, частково завдяки сліпому випадку. Нині я перебуваю у Глогові у священика, сестрі якого, Веронці, я зробив пропозицію про одруження. Вона напрочуд мила дівчина, але, крім того, я можу одержати спадщину лише в тому випадку, якщо одружуся з нею. Мають місце незвичні обставини. Прошу Вас, надішліть з цією людиною дві золоті обручки з крамниці золотаря Шамуеля Гусака разом з моїм свідоцтвом про хрещення, яке знаходиться у Ваших опікунських паперах. Мені дуже хотілося б, щоб перше оголошення зроблено було уже післязавтра. Залишаюся і т. д.».

Дюрі наказав вершникові поспішати.

   —  Я б поспішив, та ось кінь противиться!

   —  Ну то підхлести його!

   —  Ех, не сотворив Господь Бог на личаки остроги!

З норовом був кінь у словацького хлопця, але

і час мчав як вітер. День минув як одна хвилина. І ось наступного ранку задеренчала коляска, і хто б ви думали став у дверях? Та не інший хто, як голова суду, пан Столарік!