Парасолька святого Петра

   —  Про стару ручку питати зволите, голубе мій, ваша милість? А діло було ось яке: захворів мій онучок Матько... минулого року це було, капуста ще тільки достигала, та ні, мабуть, ще раніше.

   —  А мені що до того, коли це було!

Адамец спокійно вилила нову порцію тіста на сковороду.

   —  Так... на чому оце я зупинилася? А, Матько! Зурочили його! На що вже хороше дитя цей Матько...

Дюрі нетерпляче тупнув ногою:

   —  Скажете ви, нарешті, де зараз...

   —  А он-о у кутку їсть.

   —  Ручка парасольки?

   —  Та ні, Матько!

І справді, біля цебра для миття посуду сидів, скоцюрбившись на перевернутому кошику, синьоокий словацький хлопчина із замурзаним личком. В руках у нього рябіли боби, а щоки нап'ялися до краю, через те що він напхав у рот одразу декілька млинців.

   —  Грім би вас побив, бабо! Ви глухі, чи що? — розлютився адвокат. — Я питаю вас про ручку парасольки.

   —  Та я ж про це й кажу... зурочили, кажу. Матько пропадав зовсім, моє ангелятко, пустунчик мій милий, а од цього тільки одні ліки, серденько, вельможний пане. Треба покласти дитині у воду для пиття три розжарені головешки і поїти її цим три дні. Але, Господи Боже, що тільки не робили, що йому не давали, а хлопчина хирів та нидів день по дню, чисто серце кров’ю обкипіло від виду його мученицького... бо дуже вже чуле у мене серце, це і пан священик визнає...

   —  Я теж це згодний визнати, тільки, ради Бога, повернімося до діла!

   —  А я ж бо до того і веду, прошу уклінно... саме тоді і зробили срібну ручку для святої парасольки, і панночка, добра душа, подарувала мені стару ручку. Ото, — кажу, — пощастило Матько, — аж три головешки з святого дерева! Якщо вже й це не допоможе, бути Матько божим солдатом, покличе його Господь до себе.

І вона заридала від думки, що маленький Матько міг стати солдатом Господа, сльози покотилися, як роса з листя, щастя, що у тісто для млинців не потрапили.

   —  Тітонько Адамец! — вигукнув Дюрі тремтячим од хвилювання голосом. — Ви спалили ручку парасольки?

Стара здивовано глянула на нього:

   —  А звідки б я могла узяти три головешки, коли б не спалила?

Дюрі відсахнувся до стіни, кухня закружляла разом з ним, шалено крутилися тарілки, дека, глечики, а з пічної конфорки висолопив величезний палаючий язик третій диявол, який завжди насміхався з нього біля самої мети: «А тут нічого і немає!»

Чиясь рука вже давно трясла його, тяжка рука Столаріка.