Парасолька святого Петра

   —  А де церковний будинок?

   —  На другому кінці села.

   —  Скажіть, де треба повернути, — направо чи наліво?

   —  Добре, добре, пане кучер. А тепер їдьте прямо.

Пахощі лаванди розлилися по дорозі. З'явилися знайомі садочки з живоплотами із дерези, високими соняшниками, глечиками на кілках, розвішаною на мотузках білизною. Перед воротами, плетеними з лози, дітлахи в сорочечках грали в коники відламаними ручками від глечиків, а всередині, у дворі, басувало лошатко з бубонцем на шиї.

Село здавалося безлюдним: усі, хто міг ворушити руками, працювали на полях, а жінки варили їжу та носили її чоловікам. Тільки перед школою на лужку вирувало життя, але діти вже не виглядали такими однаковими, як за молодих років учителя Майзіка; чорняві та біляві, височенькі та крижасті, вони по-угорському славили Господа Бога, обертаючися до коляски.

З чоловічого населення дома байдикували тільки «магнати». З веранди гарного, критого черепицею будинку махав капелюхом пан Гонгой; він страшенно розжирів, відростивши таке черево, немов десять років просидів у кайданах[39]

Біля кузні сидів Клінчок, тихенько попихкуючи люлькою й чекаючи, поки коваль натягне йому на колесо обруч.

   —  Куди, куди? — весело вигукнув він, руками і ногами вітаючи пана священика. — А ми вже хотіли собі іншого священика шукати. (Як видно, в зв'язку з відсутністю Яноша Бейї селом уже пішли пересуди).

Але боже милий, як же розквітла ця Глогова! Нагорі, на пагорбі, за будинком Кріжанеків, біліє зображення Голгофи з усіма дванадцятьма апостолами. А яку гарну та струнку дзвіницю з бляшаним дахом побудували на церкві! Немає їй рівних до самого Лошонца. Хіба що на лошонцькій є ще тільки півень[40].

Серед села височить ресторанчик під назвою «Свята парасолька», а за ним, на старому підмурку Міхая Стрельніка, — надзвичайно гарний будиночок з колонами, обвитими диким виноградом, увесь білий, неначе вирізаний з цукру; позад нього садок, перед огорожею стрункі молоді тополі стоять гордо, немов гренадери на чатах.

   —  Чий це будинок? — питає Дюрі, озирнувшись назад.

   —  А ось на передку сидить його господарка.

   —  Оце так! Він справді ваш, Веронко?

Вона мовчки й ніяково ствердно хитає головою.

   —  Є у нас ще й трішки землиці, правда, не дуже доброї, — додає священик з благородним гонором.

Дюрі зневажливо перекривився;

   —  Ми, звичайно, її не візьмемо, нехай вона залишається братові. Правда, Веронко?

Потім він знову озирається назад і говорить священику:

   —  Є у Веронки великий посаг, та такий, що до лиця і графині, але про це не сказав ні його преподобіє, ні вона сама.