Парасолька святого Петра

Веронка похилила голівку, немов надломилася стеблинка-шия; обличчя її запалало, як смолоскип, груди схвильовано підіймалися, ніздрі роздувалися... Ой, зараз очі будуть на мокрому місці!

   —  Що ж ти нічого не відповідаєш? Добре я зробив, що віддав йому тебе? Що? Ану відповідай, Веронко!

Дюрі підійшов до неї і тихим, несміливим голосом попросив:

   —  Панночко Веронко, благаю вас, одне тільки слово.

Вона боязко відступила під спорохнявілу грушу,

зламана бурею гілка якої повисла майже до землі і трохи прикрила дівчину.

   —  Ох, мені так ніяково, — проказала вона ледь чутним голосом, — так ніяково...

Вона не сказала більше ні слова, ні єдиного слова — тільки раптом розридалася. Подув вітру з Брани сильно струснув старе дерево, і воно покірно засипало її голову і плаття своїми блідо-червоними квітами, можливо, останніми, які воно на схилі віку змогло породити на світ.

ТРИ ГОЛОВЕШКИ

Ви сидите у колясці, мадам, нічого не підозрюючи й відчуваючи лише голод. Довірена вашим турботам дівчина вискочила з коляски, побігла, кинулася на шию якомусь довгополому суб'єктові і зараз із сяючими очима щось розповідає під деревом, жваво жестикулюючи. Потім дівчина весело, як телятко, підстрибуючи, почервонівши, наче рожа, повертається назад, під руку з юнаком, який учора знайшов її серги. Усе це так несподівано і дивовижно. Поки ладнають зламану вісь коляски, загнуздують та запрягають коні, чоловік у довгому пальті, який виявився братом довіреної вам дівчини, тихенько вам шепоче: «Ваша вихованка стала нареченою!» Господи милосердний, коли і де? Та ось зараз, тут-таки під деревом.

Ох, мадам Крісбай, я прекрасно розумію, що тепер вам належало б зомліти, адже, по-перше, це так природно для тендітної, вишуканої дами, що несподівано дізналася про таку подію, а по-друге, ви потрапили До таких легковажних людей! Але флакон з одеколоном захований дуже глибоко у вашому чемодані, і тому краще буде не зомлівати, а обмежитися зовнішнім обуренням.

Дерево, звичайно, дуже доречне для флірту і звіряння почуттів при місячному світлі, але для освідчення та для заручин (особливо у романах) дуже бажаний гарно вмебльований салон. Дівчина вибігає за двері, якщо вона сором'язлива, а якщо не дуже сором'язлива, падає на коліна перед батьками або перед опікуном, просячи благословіння, — але як стати на коліна перед деревом?

Просто жах! Під деревом! Про людей, що незаконно зійшлися, звикли казати: «Вони в лісі повінчані». Яка ганьба! Що будуть довкола говорити? Адже вони якщо й не повінчалися, то заручилися під деревом! Заперечувати це буде неможливо!

Але все це хвилювало тільки мадам Крісбай і аж ніяк не Веронку. Навпаки, дівчина думала про те, що колись удень в хорошу погоду вона приїде сюди з альбомом ескізів та увічнить старе дерево.

Тим часом коляска тихенько котилася далі. Візник у ній не помістився, і Дюрі наказав йому злізти і йти пішки. Він сам узяв віжки, і Веронці довелося сісти з ним на передку, як це звичайно роблять легковажні дівиці. Боже, Боже, що скажуть у селі, коли їх так побачать!

Видряпавшись з розколотої «макової головки», де густо чергувалися ущелини та сипкі западини, внизу, у долині, стрибаючи з каменя на камінь, знову з'явилася Бела Вода, тепер вона, не ухиляючись, бігла поруч з коляскою, як циганча. По хорошій дорозі коляска котилася швидше, весело постукували колеса, і Дюрі, попустивши віжки, замріяно думав про те, що сталося... Далебі, чи не сон усе це? Ні, ні, адже поруч сидить Веронка, а позаду його преподобіє пан Янош Бейї розмовляє з мадам Крісбай, калічачи мову галлів. Так, усе це — сама дійсність. Те, про що він знає, у нього перед очима. Ще неймовірніше, ніж у романі, і все ж таки дійсність! Хіба міг він ще вчора повірити, що не встигне двічі зайти за горизонт сонце, як він знайде спадщину, та на додачу ще й дружину?.. Усього лише за одну добу! Вчора в цю саму пору він взагалі не знав про існування Веронки Бейї. Неймовірно! Потім він почав пригадувати, як виглядав світ без Веронки. Дивно, вчора в цю пору йому не здавалося, ніби чогось не вистачає. Як це можливо? Але капосні колеса так шалено гриміли, що він ніяк не міг уявити собі своє вчорашнє «я»... Чудасія! Одна легенда — про парасольку — розтанула, але інша прийшла на її місце. Небо і земля перетворилися на його адвокатів, щоб допомогти йому в цій справі із спадщиною. Небо надіслало сон, земна розколина — покровителя.

Серце Дюрі стукотіло, кипіло, солодко тріпотіло, переповнене великим щастям: «Ех, коли б ти тільки знала, дівчино, якому багачеві віддаєш свою руку!»

Ця думка колисала, піднімала, лоскотала його, він потай усміхався, немов король, одягнений у маскарадний костюм: «От коли маленька дізнається!..»

За відрогами хребта Копаніц, що, наче ширма, перегороджували долину, раптом, де не взялася, виринула Глогова зі своїми маленькими хатинками.

   —  От ми і дома, — сказала Веронка.