Парасолька святого Петра

   —  Ет, панночка скоро буде втішена, запевняю вас! Та й ви, панотче, оговтаєтеся, коли трохи зможете поспати. Повірте, через два-три дні це здасться вам лише смішною пригодою.

   —  Яка, проте, дуже просто могла б закінчитися лютою смертю, коли б вас не послало провидіння.

   —  Так, напевно, справа не обійшлася без провидіння. По дорозі у мене зламалася вісь, без якої я не можу зрушити з місця.

Священик розчулено звів очі до неба.

   —  Сто літ буду жити, і тоді не забуду вашої дивовижної люб'язності, і невтомно буду згадувати ваше ім'я в молитвах. Але — о, я невдячний! Адже я навіть не запитав ваше ім'я!

   —  Дєрдь Вібра.

   —  Славнозвісний бестерецький адвокат? Господи, такий молодий! Я щасливий, що можу потиснути руку славетної людини, яку звеличує все Бестерце. Але я був би стократ щасливіший, якби переді мною замість такої-от відомої людини стояв би бідний мандрівний студент, якого я міг би достойно винагородити як свого рятівника. А як мені віддячити вам? Я знаю, що ви від мене нічого не приймете...

На губах Дюрі заграла хитра посмішка.

   —  Це ще побачимо! Адже ви чули, що адвокати дуже жадібні?

   —  А, коли так, то кажіть далі, далі! — священик нерішуче зазирнув йому в очі. — Це правда? Ви зі мною не жартуєте?

Адвокат відповів не відразу. Вони мовчки пройшли кілька кроків, прямуючи до розщепленої блискавкою дикої груші на вершині пагорба, недалеко від якої стояла коляска.

   —  Так, — сказав Дюрі здавленим, майже тремтячим голосом, — дещо я охоче прийняв би від вас.

   —  Тож, прошу вас, кажіть, не соромтеся!

   —  Я згадав, що в моїй колясці є щось таке, що належить вам...

   —  У вашій колясці?

   —  ...про що ви не знаєте і що зробило б мене щасливим.

Священик гаряче простягнув до нього обидві руки.

   —  Що б це не було, воно ваше.

Не минуло й півхвилини, як вони вже були нагорі, біля груші.

   —  Ось там стоїть моя коляска!