Парасолька святого Петра

Він мерщій побіг до коляски, що нерухомо стояла внизу, у долині, серед кам'янистих, поритих гірських схилів, які стрімко височіли справа і зліва.

Звідси відкривався краєвид, що нагадував нутрощі розколотої голівки маку. Підходити до коляски не довелося; почувши голоси, Дюрі крикнув Яношу:

   —  Гей, Яноше! Ану хутчій знімай з коней упряж і неси за мною, а коней прив'яжи до якого-небудь дерева!

Янош підкорився, хоч від невдоволення бурчав і хитав головою. Він ніяк не міг второпати, що там стряслося, і навіщо потрібна упряж. Колись він чув, як одна служниця розповідала казку про дроворуба Габора, що зловив одного разу в лісі двох ведмедів для свого воза. Чи не для того потрібна панові упряж?

Ет, та хіба не однаково? Для чого потрібна, для того й потрібна. Він узяв упряж на плечі і поніс за господарем до розколини.

Там вони зв'язали обидві віжки і спустили їх униз.

   —  Чіпляйтеся, панотче! А ми з тобою, Яноше, потягнемо вгору!

Священик зробив, як сказав Дюрі: зачепився за подовжену віжку, напружив останні сили і, хоч стрімка стіна провалини і зараз осипалася під його ногами, щасливо видерся нагору.

Але що в нього був за вигляд! До краю забруднений, запорошений, в очах гіркота нічного розпачу, до якого додавався голод та виснаження. Бідолаха стояв як з хреста знятий. Ми (тобто я та мої читачі), що зустрічали його востаннє молодим, даремно сподівалися б побачити красиве, вкрите ніжним пушком обличчя; тепер це був зарослий щетиною чоловік: в його каштановій чуприні де-не-де просвічували білі нитки — словом, довго довелося б шукати, перш ніж око зупинилося б на двох-трьох знайомих рисах. Одне тільки не змінилося: доброта та лагідність, що освітлювали його худе, поважне обличчя — справжній лик священнослужителя.

Він був вражений, побачивши перед собою елегантно одягнутого молодого пана, — тут, на краю глоговського лісу, це справжнє чудо!

   —  Як мені віддячити вам за вашу доброту? — вигукнув він з тим пафосом, від якого віяло пахощами амвона.

Він ступив кілька кроків до джерела, щоб умитися, але ноги його підточилися: він відчув гострий біль у попереку.

   —  Здається, я вдарився, коли впав, я не можу йти.

   —  Зіпріться на мене, дорогий пане священику! — підбадьорив його Дюрі. — На щастя, моя коляска недалеко. А ти, Яноше, зрубай тим часом деревце для осі. Ми будемо йти повільно.

Що й казати, йшли вони повільно: ліва нога священикові майже не служила, він раз у раз спотикався об вимите з землі коріння дерев, що звивалося в різні боки, немов султанський підпис. Очевидно, тут, під землею, ліс ще й досі жив у повній своїй незайманості, тоді як нагорі на місці колишніх велетнів стояли карлики: калина та ліщина — жалюгідні кущі, маленькі розбійники з великої дороги. На одному з них принаймні хоч ростуть гарні біло-червоні квіти, і він бундючно погойдує повними кетягами ягід, але другий для того лише й росте, щоб створювати людині перешкоди на шляху.

Коляска стояла далеко, і у них був час для того, щоб поговорити, тим більше що священикові доводилося вряди-годи зупинятися для перепочинку — стільців, тобто пеньків, траплялося дорогою чимало.

   —  Скажіть, панотче, як це ви один опинилися тут уночі?

Священик розповів, що чекав учора сестричку, яка поїхала на далеку залізничну станцію зустрічати гувернантку. Оскільки вони вчасно не приїхали, увечері він .відчув неспокій, нетерпіння і своїм звичаєм вирушив їм назустріч лісовою стежкою. Він ішов далі й далі, із усе більшою тривогою вдивляючись з пагорбів у дорогу, спостерігаючи, як сутеніє, прислухаючись, чи не долине цокання копит. Раптом йому спало на думку: а що, коли вони біля Прібальського млина повернули на далеку, але мальовничішу дорогу, яка через Уг'явну веде на Глогову? «Веронка (так, пробачте, звуть мою сестру) обожнює тінисті лісові дороги». Так, мабуть, так вони й зробили: вони вже давно прибули додому, поки він тут тривожиться. Отже, найкраще буде зараз же повернути назад. На ту біду, розраховуючи чимшвидше дістатися додому, він повернув на коротшу стежку. Злий демон поспіху накликав на нього біду: у темряві він оступився й упав у провалину.

   —  Бідолашна маленька сестричка! — зітхнув священик. — Як вона, напевно, тепер через мене страждає!

Дюрі будь-що хотів розвіяти сумний настрій його преподобія.