Парасолька святого Петра

   —  Що за диво! Як ви туди потрапили?

   —  Я впав учора увечері, — простогнав чоловік у пальті.

   —  Як, ще вчора увечері? І не могли вибратися нагору?

   —  Це неможливо, тут нема за що ухопитися; коли я чіпляюся за кущ, він з коренем виривається з землі, і я відразу ж падаю назад.

   —  От лихо! Дурне становище! І ніхто відтоді тут не проходив?

   —  Сюди ніхто не ходить. Я вже готувався до найгіршого, коли поблизу почувся стукіт сокири. О, дякую тобі, Господи! Допоможіть мені, чоловіче добрий, і я віддячу вам, хто б ви не були.

   —  О, будьте певні! Я тільки думаю, як саме вам допомогти. Може, спустити до вас довге деревце, і ви но ньому видряпасїеся?

   —  Я дуже ослабів від безсоння та голоду, — почувся з глибини слабкий, змучений голос.

   —  Ой бідолаха! Стривайте-но!

Дюрі згадав про яблука, які вранці поклала йому до кишені пані Мравучан.

   —  Слухайте! Приготуйтеся, я кину вам зараз кілька яблук, з'їжте їх, поки я що-небудь придумаю.

Він вийняв яблука і кинув їх у розколину. Раптом він злякався. Адже там і Верончине яблуко! Що, коли вона розсердиться?

   —  Знайшли?

   —  Так. Дякую.

   —  Прошу вас, не їжте червоного яблука, воно не моє!

   —  Не з'їм.

   —  Ви, мабуть, людина освічена.

   —  Я глоговський священик.

Вражений Дюрі відсахнувся. Святий Боже: глоговський священик! Нічого несподіванішого він не міг би почути.

   —  Почекайте трохи, панотче. Зараз я вам допоможу.