Парасолька святого Петра

На це уже не тільки Дюрі, але й Веронка засміялася.

   —  Оце істинно шарошський хід думок! Але, бачиш, ти розгнівив панночку.

   —  Отже, я повинна залишатися старою дівкою? — жартома зітхнула Веронка.

Янош запротестував руками й ногами:

   —  Ой святий Боже, щоб ви та старою дівкою! Та якщо навіть...

Він хотів сказати щось піднесене, шукав тільки підходящого слова, але Господь розсудив так, що у нього зірвалася лайка, бо в цю хвилину вони з розгону втелющилися у якийсь виступ скелі біля вибоїни, і передок коляски відломився з сильним тріском та скрипом...

   —  Тю-ю, матері його ковінька! Ваша милість, вісь поламалася!

Жінки злякалися. Дюрі зіскочив униз, оглянув вісь. Так, велика поломка: вісь поламалася зліва од дишля.

   —  Що ж ми тепер будемо робити? — бідкався Янош. — Казав я, що це пташине царство, адже їм ні пішки ходити, ні возом їздити не доводиться.

   —  Дрібниці, — відповів Дюрі, якому вже тепер ніщо не могло зіпсувати доброго настрою: ні одна вісь, ні сотня їх. — Дай-но сюди сокиру. Ти потримай коней, а я зараз зрубаю жердину для осі.

Під сидінням візника лежала сокира з короткою ручкою. Янош передав її панові, і Дюрі заспокоїв дам: зараз він щось придумає — треба спокійно ставитися до таких неприємностей; потім він перестрибнув через рівчак, минув чагарник, густо перевитий ліанами, і дійшов до дерев. Щоправда, дерев тут було стільки, як волосся на черепі у старого діда: чахла берізка, здоровезний лісний горіх, кущі дикої шипшини, далі взагалі нічого, потім ще кілька старих одиноких дерев урозкид, ніби ліс забув їх тут, тікаючи геть. Та й яка вона земля, оця червоно-бура глина, нема у ній плодоносної сили! Тільки гриби та ковилу родить вона. Фортеця на тілі землі — ось що таке глоговська гора.

Дерево, придатне для підпірки, знайти було тяжко; то надто товсте, то дуже тонке, — Дюрі все більше віддалявся від дороги. Тут довелося обійти розколину, гам розмитий водою рівчак. Він зайшов так далеко, що коляски вже не було видно, і тільки парасолька Веронки червонілася, немов мухомор.

Нарешті він помітив березу, що одиноко росла на краю прірви. Вона була завелика для дубця і надто мала для дорослого дерева — справжній підліток серед дерев, багатонадійна, струнка. Та тепер однаково —^смерть тобі, юне створіння! Дюрі загнав сокиру в березу.

Та не встиг він ударити сокирою раз-другий, як почувся крик:

   —  Рета! Рета! (Рятуйте! Рятуйте!)

Дюрі розгублено озирнувся. Хто кричить? Голос, здавалося, лунав зовсім поруч, але ні поблизу, ні вдалині нікого не було видно, хоча перед його поглядом відкривався досить великий простір. Знову почувся крик про допомогу, тремтячий, глухий, неначе він ішов з-під землі. Тепер стало ясно: хтось кричав з глибокої розколини.

Дюрі побіг по краю розколини.

   —  Ге-ей! — гукав він. — Де ти? Що сталося?

   —  Я тут, — відповів з глибокої западини той самий голос. — Допоможи мені, якщо ти хрещена душа.

Зазирнувши в провалину, Дюрі побачив чоловіка в пальті, що скоцюрбився на дні, але гаразд роздивитися його він не зміг, тому що ступати на самісінький край сипкого грунту було небезпечно.