Парасолька святого Петра

Вона не сказала ні слова, не поглянула на страшного Голіафа, навіть відвернула голівку, щоб він не міг бачити її обличчя, але Голіаф цілком задовольнився тим, що побачив троянду; він відчув, як потепліло на серці, його посіло бажання бути добрим; тепер він не шкодував би й ста форинтів, аби тільки знову приставити до голови тулуб маленької хороброї ящірки, але зробити це було понад його силу.

Внизу біля корчми Янош уже погодував коней, запряжена коляска чекала пасажирів; молоді люди повсідалися, відчуваючи якесь гнітюче, дивне засоромлення. Мовчки сиділи вони один проти одного, і якщо один дивився ліворуч, погляд другого перебігав праворуч, кудись на вершину сіро-сталевої гори; коли ж випадково їхні очі все ж таки зустрічалися, вони відразу їх відводили. Розмовляючи, обидва зверталися тільки до мадам Крісбай, яка нарешті відчула, що між ними щось сталося. Але що саме? Ет, чи варто про це говорити? Адже усе це — казна-що, кілька пустих слів, які в їхніх дитячих головах гіперболічно розрослися, як розрослася одного разу з допомогою диявола тісна келія пана професора Гатвані[38], поки врешті-решт там помістилося усе місто Дебрецен. Отак і в ці кілька слів умістилося все, все...

А потім сталося щось більше, поважніше. Так воно було чи не так, але, мабуть, загубилася якась шпилька, тому що Веронка нахилила раптом голівку, бажаючи, напевно, розшукати пропажу, і з її волосся випала жадана гвоздика, впавши просто на коліна Дюрі.

Дюрі підняв квітку, щоб повернути її власниці, але Веронка махнула рукою: залиште, мовляв, собі.

   —  Нехай буде вашою, якщо вже впала, не захотіла залишитися у моєму волоссі.

Невже справді не захотіла? Дюрі міркував над цим, нюхаючи гвоздику. Який чудесний, солодкий аромат! Від чого б це? Від волосся. А який має бути аромат у самого волосся без гвоздики!

Тим часом бричка котилася собі то вниз, то вверх під горою Брана. Ех, Брана, славнозвісна Брана, ти загородила світ, немов ворота двір, тому й назвали тебе Браною (воротами). Брана — це не абищо. Вона наче вельможа серед гір — навіть у гарну погоду носить шапку: на маківці у неї сидить хмарка. Але стара ще й потіє: дзюркотливі струмки та джерельця, що б'ють серед ущелин, стікають по її жовтій, зморщеній спині на полонину Квєтіну, через яку шалено струмує кам'янистим річищем, загородженим лозою, велика світла ріка.

   —  Це Бєла Вода, — пояснила Веронка мадам Крісбай. — Глоговська ріка. Ми вже недалечко!

Треба ще тільки переїхати через ліс, і одразу в глибині долини відкриється Глогова з її маленькими білими будиночками. Але дорога ця - просто собача, покручена, як душа диявола; вздовж неї повно урвищ, скель і місцями вона така вузька, що коляска на ній ледве поміщається, а колісні втулки дряпають об скелі.

Янош озирнувся, почухав голову.

   —  В цих місцях люшня — король.

Люшня? Але в колясці адвоката немає люшні, — отже, наші мандрівники ускочили в халепу. Так ось навздогад повідомив Янош свого господаря про їхнє становище.

   —  Пильнуй, Яноше, коли б не перекинутися!

Візник раз у раз злізав, щоб прив'язати або відв'язати колесо, коні йшли тихою ступою, де-не-де дорога вела таким міжгір'ям, що тільки небо виднілося.

   —  Одне слово — пташине царство! — бурчав Янош.

   —  Тобі що, не подобається цей край?

   —  Бо дуже в нього пика вищерблена, — бурчав Янош. — Це не місце для одруження.

Дюрі здригнувся. Чи не помітив чого-небудь кучер?

   —  Чому, Янош?

   —  А тому, що колишній мій господар барон (Янош раніше служив у барона з комітату Шарош), а був він розумний пан, завжди казав синам: «Ніколи не їздіть одружуватися туди, де немає комарів, а тільки добре повітр5і та мінеральні джерела».