Парасолька святого Петра

Від колодязя Прібілів старий подався просто до поля Іштвана Штропова, засіяного люцерною, де паслася корова родини Краткі; корова намірилася була буцнути єврея, а він узяв та й уперіщив її палицею — відтоді (можете спитати у самих Краткі) корова почала давати щодня по чотирнадцять кварт молока. А доти Краткі й чотирьом квартам раділи.

Біля околиці дідуган перестрів мірошникову служницю і запитав, куди йому йти на Леготу. Дівчина, на ім’я Ержі, показала йому дорогу, і він попрямував далі стежкою, протоптаною через гору. Згодом Ержі пригадувала, ніби, коли він йшов, вона бачила німб довкола його голови.

Ет, що там казати, — звичайно, це був святий Петро! А чому б йому, власне, і не бути? Хіба мало ходив він, мало землі переміряв разом з Господом Богом нашим Ісусом Христом? У стількох літописах згадується про великі його діяння, що навіть соте покоління не перестає про них розповідати. А що було можливо колись, може статися й опісля. І ось селом від одного до другого розійшлася дивовижна поголоска: маленькій сестричці нового панотця Господь Бог під час грози надіслав полотняний намет, щоб захистити її від дощу. Захисник убогих та стражденних заради цього відправив на землю самого апостола Петра.

Ох, і став же в пригоді Господь Бог дитяткові! На дівчинку зараз зайшла мода. Сільські господині миттю позасукували рукави і ну місити пироги, варити молочні каші, смажити макові пиріжки, а потім усі ці харчі понесли маленькій знайді. Панотець не встигав двері відчиняти — молодиці плавом пливли до хати, несучи в руках полумиски з різними наїдками, зав'язаними у білесенькі клуночки. Панотець Янош дивився на все те, та й очима блимав.

— Батеньку наш, панотчику! А я тут гостинчика принесла. Дочулися ми, що сестричка ваша приїхала, ото я і подумала: незле б їй було та й смачненьким чимось поласувати. Могло б, звичайно, і ліпшеньке щось бути, та вже чим багаті, тим і раді... Душею ми аж он як раді, панотче ви наш, та не осудіть — мучиця у нас поганенька: шахрай мірошник що не вкрав, те попсував, провалитися б йому в пекло, проклятому. Можна на маленьке ангелятко подивитися? Кажуть, вона буцімто вродливиця!

Його преподобіє, звичайно, усіх допускав до крихітної Веронки, яку жінки по черзі пригортали та голубили. Дехто з них навіть ніжки у дівчинки поцілував.

Панотець раз у раз відводив убік погляд: не хотілося йому, щоб бачили парафіяни сльози, котрі лилися у нього з очей від надміру почуттів.

«Як я не цінував цих людей! У цілому світі нема кращого народу, ніж глоговці. І як вони мене люблять! Навдивовижу люблять!»— знай дорікав він собі, почуваючи гризоти сумління.

Опівдні заявилася тітонька Адамец, яка, до речі, не дуже перед тим вчащала до нового панотця, але тепер вважала, що, оскільки у її* батька після смерті виросла борода, — і тим-то він, бодай частково, прилучився до сонму святих, — вона має повне право втручатися у справи церкви.

   —  Шановний панотче, — сказала вона руба, — дитяткові вашому хоч якась доглядальниця потрібна.

   —  Звичайно, доглядальниця не завадила б, та убога моя парафія, — задумливо промовив панотець Янош.

   —  Це чорт убогий, — підскочила Адамец, — бо у нього душі немає! А у нас душа є. Та й чи личить панові преподобному дівчинку одягати, вмивати та коси їй заплітати. Адже їй і вдень їсти захочеться, а у кантора харчуватися з дитиною не годиться. Дитині, панотче, дома варити треба. Це вже я, стара, краще знаю. Що там дзвонар? Дзвонар на те тільки й здатний, щоб сяк-так поприбиратися, а як же він, недотепа, з дитиною порадить!

   —  Ваша правда, але де ж узяти...

   —  Де узяти? А осьдечки я, прийшла вже! Мене Господь Бог для того й створив, щоб за вашим, паночку, господарством глядіти, я в цьому і сумніву не маю.

   —  Так, так, — затинався священик, — та де ж я для вас платню настачу?

   —  Довірте це нам двом, милий панотче, — узяла руки в боки Адамец, — мені та Богу. Бог воздасть мені за вас, панотче. А я цього ж таки вечора стаю до роботи, та й посуд свій принесу.

Священик тільки дивом дивувався та чудувався. Коли увечері прийшов до нього в гості Урсіні, і господар, розповідаючи про події дня, дійшов до пропозиції Адамец, Урсіні не йняв віри.

   —  Адамец? Ота стара відьма? Безкоштовно? Бог їй воздасть за тебе? Ні, Янош, такого чуда ще не бувало на цім світі, щоб глоговці вірили в борг Господові Богу. Ти, мабуть, зачарував своїх парафіян.

Панотець Янош тихо усміхався, а в душі його панувало благоговіння. Він сам розумів, що сталося чудо, — так незвично, так незбагненно було усе це. І все ж таки він здогадувався про причину дивних перетворень. На небесах була почута молитва, з якою він, стоячи навколішках на холодних церковних плитах, звернувся до Ісуса Христа. Ісус очистив душі глоговців від скверни себелюбності і кожному дарував від духа свого. Промисел Божий відчувався в усій подобі, в усій поведінці людей... І справді сталося чудо!

Чутки, що рознеслися про парасольку, до панотця Яноша почасти не доходили, а ті, що дійшли, викликали у нього тільки посмішку. Щоправда, він також не міг зрозуміти, звідки у нього взялася ця парасолька, та, коли минув перший подив, він поставив парасольку у куток, щоб віддати її, якщо з'явиться господар, і забув про неї. Парасолька та не була варта і п'яти шелягів.