Парасолька святого Петра

   —  Зробіть, зробіть таку ласку, панотче, — благала вона і, витираючи сльози, довго бгала у руках хусточку, смикаючи за вузлик: вузлик нарешті разв'язався, і з нього випала кредитка у десять форинтів.

Шранко підняла її і з вишуканою скромністю поклала священику на стіл.

   —  Ось вам ще на додачу, панотче, тільки зробіть таку ласку, щоб усе розгонисто, по-великопанському було.

В цю мить, у фартусі та з ополоником у руках, з кухні вихопилася Адамец і теж почала умовляти:

   —  Правду каже вона, дорогий ти наш панотче! Шранко — близький Богові чоловік був. Багато плели тут про нього всячини, та тільки пеню на нього зводили. А коли й було що, так то за небіжчицею Гонгой гріхи водилися, царство їй небесне. Якщо вже одну поховали із святою парасолькою, сміло беріть її і на другого. Бо коли вже Бог тоді та розсердився — ну, то посердиться ще трішки, а якщо не розсердився, отже, і тут сердитися не буде.

   —  Годі, годі вам, пані Адамец! Не соромно вам казна-що патякати? Дайте мені спокій із тими вашими забобонами! Те, про що ви просите, просто смішно.

Однак переговорити двох жінок було неможливо.

   —  Ми що знаємо, те знаємо добре. Ви нас, панотче, не одурите, — підсипалися вони то сяк, то так до священика, поки, нарешті, до того йому засіли в душу, що він поступився й пообіцяв поховати Шранко під парасолькою.

   —  Якщо тільки до похорону не забере її у мене власник; адже хтось її тут та залишив, і якщо прийде по неї, я змушений буду повернути, — додав він.

   —  Ну, щодо цього можна не турбуватися, — багатозначно підморгнула вдова Адамец до Шранко. — Той, хто її приніс, заглядає на нашу землю не частіше, ніж раз на тисячу років.

І справді, по парасольку ніхто не прийшов, і наступного дня, хоч було сухо і погідно, без єдиної хмарки на небі, молодий священик знову розкрив парасольку і, тримаючи її над собою, супроводив на цвинтар освячену домовину.

Четверо дужих чоловіків — Славік, Лайко та кремезні брати Магати — несли на плечах підставку, на якій лежала труна. Та Господь Бог всемогучий так розпорядився, щоб поблизу кузні один з Магатів зашпортнувся об камінь і впав: Пал Лайко, що дріботів за ним, здригнувся від несподіванки та розгубився, підставка хитнулася вбік, і труна полетіла на землю.

Тяжка домовина від сильного удару тріснула та розкололася, майнув на мить вишиваний саван, а! потім показався і сам небіжчик, — внаслідок сильного струсу він отямився од удаваної смерті, глибоко вдихнув повітря, заворушився і зітхнув:

   —  Боже мій, де це я?

Народ зачудувався, народ дивом дивувався, наймоторніші побігли до кузні, притягли подушки та перини, на якомусь дворі знайшли окованого залізом воза, постелили у ньому постіль, на постіль положили небіжчика, що воскрес незбагненним чудодійством божим, і, перетворивши жалобний похід на процесію, що славила Всевишнього, співаючи псалми, провели до господи бідного Яноша Шранко, який дорогою настільки прочутився, що дома одразу попросив їсти.

Йому дали глечик з молоком. Він похитав головою. Тоді Лайко простяг йому жбан з горілкою, заготовленою для поминок, і обличчя його заясніло.

З цієї ось знаменної події і починається, власне, легенда про парасольку, легенда, яка, полинувши хвойними лісами, понад стрімкими скелями, летіла і летіла вперед, обростаючи новими подробицями та вбираючи нові яскраві фарби.

Знаходили у скелі лунку — то був слід ноги святого Петра, розкривалася квітка небаченого досі забарвлення — казали, що саме цього місця торкнулася палиця святого Петра. Усе, геть усе свідчило про те, що у Глогові недавно побував святий Петро. Що й казати, це, земляки, величезна подія!

Сама парасолька також була осяяна містичним загадковим світлом. По суті, таємничим туманом була оточена тільки одна обставина: яким побитом потрапила червона парасолька до кошика маленької Веронки. Однак і цього було достатньо: адже туман і забобони однаково приязні одне до одного, от вони й поділили порівну спільну здобич — ветху парасольку.

Чутки про парасольку проникали все далі і далі — повсюди, куди мчала свої води Бєла Вода, і прості, довірливі словаки, сидячи біля вогнища або на вечорницях, розповідали про неї всілякі вигадки, які лиш підказувала їм їхня нестримна уява, збуджувана цікавістю до незвичайного та чудотворного. І увижалося їм: ось іде він, знайомий усім воротар раю апостол Петро, і несе в руках парасольку, щоб прикрити від дощу маленьку сестричку священика.. Але як спустився з небес старий самітник? Всівся, напевно, на пухнасту хмарку, і вона легко понесла його додолу, і опустила тихенько на гору.