Парасолька святого Петра

Він схопився з ліжка і підбіг до вікна.

   —  Хто там? Хто мене кличе?

   —  Це я, твій земляк, Мате Біллегі. Виходь, Яношко... цебто вийдіть, будь ласка, на хвилинку, ваше преподобіє, я тут привіз вам дещо.

Священик поспіхом накинув на себе одежу. Серце шалено забилося в грудях. Чутлива душа його, либонь, уже здогадувалась, передчувала лиху звістку. Він відчинив двері і вийшов із сіней на ганок.

   —  Я тут, пане Мате Біллегі. Що ви привезли мені, чоловіче добрий?

Та пана Біллегі у дворі вже не було, він стояв на дорозі біля воза, навантаженого лантухами, і відв'язував кошик, у якому сиділа мала Веронка і гуска. Коні Шармань та Фечке стомлено опустили голови. Шарманю дуже кортіло прилягти, і він раз у раз ладнався приклякнути, та заважав дишель. Хитнувшись убік, він відчув, як упряж боляче уп'ялася йому в шкіру, — а .коняча честь не дозволяє лягати на спочинок, поки хомут не знято. Надзвичайний, винятковий випадок, коли кінь лягає, як був у збруї. У коней сильно розвинуте почуття обов'язку.

Мате Біллегі озирнувся і побачив священика, що стояв на порозі.

   —  А ось і Янко! Ну й виріс же ти! Який довготелесий зробився! Ото здивувалася б твоя матінка, коли б жива була. Хай їй чорт, цій мотузці, міцно ж я її зав'язав!

Священик ступив два кроки до воза, де пан Біллегі тупцював і далі, відв'язуючи кошика. Слова «коли б жива була» раптом штрикнули йому в чоло, неначе гострий камінь, голова загула, ноги підігнулися.

   —  Це ви про мою матінку говорите, чоловіче добрий? — пробелькотів він пополотнівши. — Моя мати померла?

   —  Так, відклала, небога, свою ложку навіки. Ну от маєш, — видобув він з кишені складений ніж з дерев'яною колодочкою і перерізав мотузку, — ось тобі твоя сестричка. Ох ти, помилуй Господи, розуму у мене, як у курки, зовсім з голови випало, що з панотцем розмовляю... привіз я панотцеві сестричку. Куди б мені це покласти?

Кажучи так, він зняв з воза кошик — у ньому, притулившись до гуски, тихо і безтурботно спала дитина. Гуска гляділа крихітку, як справжня нянька: крутячи на всі боки довгою шиєю, вона відганяла мух, які, наче на мед, зліталися на рожеві губки дівчинки.

Кволий промінь осіннього сонця впав на кошик і освітив сонне дитя. Водянисті очі шановного Мате запитливо зупинилися на попові: що він тепер та скаже?

   —  Вона померла?— після довгого мовчання запитав священик. — Цього не може бути. У мене не було ніякого передчуття. — Стиснувши руками голову, він з болем скрикнув:—Ніхто, ніхто не сповістив мене! Я навіть не був на похороні.

   —  Мене й самого там не було, — обізвався пан Біллегі. Напевно, тим, що і він не був на похороні, пан Біллегі хотів розрадити нещасного сина. — Господь Бог узяв її до себе, покликав до свого престолу. Нікого з нас він тут не залишить, — лагідно додав він. — От кляті жаби, на одну я таки наступив!

На дворі, що поріс лободою та дурицею, весело підстрибували та хлюпалися жаби, що вилізли з-під дірявого сирого підмурка церкви погрітися на сонечку.

   —  Куди б оце дитя покласти? — ще раз запитав пан Біллегі і, не діставши відповіді, обережно опустив кошик на ганок.

Священик, приголомшений, заціпенілий, стояв, утупившись у землю. У нього було таке відчуття, ніби земля, будинки, тини, Мате Біллегі і навіть кошик з дитиною помчали кудись у далину, а він усе стоїть та стоїть, не в змозі ані зрушити, ані ворухнутися. Ген-ген далеко зашуміли сосни у лісі під Укріцею, і раптом причувся йому крізь шум лісів якийсь дивний голос, од якого стисло йому серце, — голос цей нагадував йому голос неньки. Він здригнувся, прислухався, намагаючись розрізнити звуки, та коли йому майже вдалося щось розібрати, незвичайний шум поглинув усе. Та тихо, тихо! І ось уже чітко промовив до нього з лісу голос матері: «Доглядай сестричку, Янко, Янко!»

Поки панотець Янош прислухався до потойбічних голосів, господар Мате Біллегі зовсім розсердився на нього за мовчання — принаймні чернечим грошем міг би пошанувати людину. (Чернечим грошем називають у тім краї «спасибі»).

   —  Отакі-то справи, — ляснув батогом з досадою шановний господар. — Но-о, Шармань, но-о!