Парасолька святого Петра

   —  Боже мій, і як це ви зуміли та таку красу вигадати?

Цей вигук додав кантору запалу, і він, піднявши голос, ще красивіше, зворушливіше затужив від імені покійної, що прощалася з усіма іншими рідними та знайомими. Ось коли у всіх, глоговців очі зайшлися сльозами.

Щойно прикрили землею утопленицю, не встигли ще місцеві кумасі досхочу наговоритися про багатий похорон та про вдівця Гонгоя, який — прости, Господи, їхнє словоблудство — ще тут-таки, на похороні, уже наглядав своїм яструбиним оком гоже личко Лини Тюрек, так що і сліпий помітив би: недовго лежатиме без господині знаменитий ментик[4] небіжчиці; одне слово, не проспалися ще гробарі після поминок, як довелося їм копати нову могилу. Слідом за Гонгойовою переставився Янош Шранко, той самий Шранко, який довго залицявся до неї, коли вона ще була гарненька молодиця. І ось тепер, ніби змовившись, відійшли вони разом на той світ. Та й люди, щиро кажучи, нічого іншого від них і не сподівалися. Раніше таке-то про них теревенили: шугоне було Гонгойова у жито, перегодом, де не взявся, вихопиться Шранко і — гульк туди ж у жито. От уже те капосне жито! Тягнеться собі угору та різні дурощі прикриває!

Ось так і зараз майнули одна по одній дві тіні у нескінченне небуття... Уранці після похорону Гонгойової знайшли Шранко мертвим у ліжку — грець його вдарив, не інакше.

А Шранко теж багатир був, одне слово — «магнач»[5]: триста овець паслися у нього на толоці, і земельки він заорював чимало: отож і йому належало пишно бути похованим. Та й жінка його не скупилася, вона сама пішла до вчителя і до священика і наказала, щоб усе було, як на похороні у Гонгоїв. А вже скільки це стане, стільки вона заплатить, тому що родина Шранко нічим не гірша за Гонгоїв.

Щоб неодмінно два попи були та чотири хлопчики-помічники у чорних спідничках і щоб безперервно били дзвони. І так далі, і таке інше.

   —  Буде, усе буде, — задоволено притакував панотець Янош.

Пишучи крейдою, панотець підрахував усі видатки.

   —  Ось іще що, панотче, — вагомо додала Шранко, — ви ще і те червоне порахуйте, хай усі бачать, наскільки усе щедро буде.

   —  Яке це червоне?

   —  Та те, що ви на похороні у Гонгойової тримали над головою. Що то за краса була!

Панотець Янош не стримався і зареготав.

   —  Це неможливо! Ха-ха-ха!

Шранко аж підскочила з досади.

   —  А чому це не можна, — закопилила вона губи. — Мої гроші не гірші за гроші Гонгоя. Хіба не так?

   —  Але ж подумайте, мила пані Шранко, адже тоді падав дощ, а завтра, з усього видно, буде чудова погода.

Переконати вдову Шранко було нелегким ділом. На діалектиці вона розумілася краще, ніж священик.

   —  Ви кажете: дощ. Та в погожу годину брати цю річ ще краще, панотче ви наш, — не намокне тоді дорога прикраса. Та й заслужив її мій бідний небіжчик. Не менш гідною людиною був, аніж ця Гонгойова. Він і старостою у селі був, і на храм Божої Матері жертвував. П'ять літ тому буде, як ото привіз він з Бестерце свічок кольорових купу на вівтар, а велику білу скатертину рідна сестра його вишила. За все це і належиться йому те червоне...

   —  Не буду ж я себе на посміх людям виставляти — ясного, сонячного дня іти під парасолькою. От наплели мені плетеників, пані Шранко!

Та хіба такої здихаєшся — затужила-заголосила жінка, пощо, мовляв, так ганьбить її служитель Божий та честі позбавляє, яка кожному небіжчикові належиться і яка живому так подобається? А що люди у селі казатимуть? Скажуть: «Ота Шранкова баба господареві своєму на добрий похорон поскупилася, ввіпхнула до ями, наче старця якого».