Парасолька святого Петра

   —  А інший влітку в чужій стороні Богу душу віддасть, — додав від себе Дєрдь Клінчок, — і про тих до війта тільки цидулки доходять.

   —  Що ж, перспектива зовсім погана. А як стоїть справа із землею? Скільки церковної землі у парафії?

На це питання відповісти забажали всі троє одразу. Дєрдь Клінчок натис на Петера Славіка і сам став перед служителем Божим.

   —  Землі? Скільки землі, питаєте? А скільки душа забажає... Треба вам сто гольдів... Та що ті сто! П'ятсот можете взяти!— із запалом вигукнув Клінчок. — Ми нашого панотця землею не обділимо!

Обличчя священика трохи проясніло, та цього не міг стерпіти капосний Петер Славік.

   —  У Глогові, з вашого дозволу, земля досі ще

не поділена. Нема у нас поземельної книги. Була якась поземельна книга, та у тисяча вісімсот двадцять третьому році згоріла заразом із громадською скринею. Тепер у нас такий порядок: бери собі кожний,

скільки подужаєш, цебто скільки коней у тебе та скільки сили у руках маєш. Виоре свою ділянку чоловік і вздовж і впоперек, допоки земля йому служить, а зсунеться, приміром, чи обсиплеться, зараз інший ґрунт собі уподобає. Половина землі у нас завжди гуляє, хоч, правда, земля та негодяща, за неї і братися не варто.

   —  Розумію, — зітхнув священик, — у цю половину і входить церковна земля.

Що й казати, майбутнє не обіцяло йому нічого втішного, однак поступово до нього повернулося відчуття душевної рівноваги, а всі тривоги та неспокій гамувала молитва. Молитва належала йому цілком і повністю, вона була тією нивою, що вічно колосилася і на якій він завше мав ужинок, вкрай йому необхідний: терпіння, надію, розраду, задоволення. Він почав потроху опоряджувати своє помешкання, щоб зробитися, нарешті, самому собі паном. Лише капелан може зрозуміти, що це означає. На щастя, він розшукав у сусідньому селі Копаніце давнього шкільного товариша. Тамаш Урсіні, дебелий, незграбний чоловік, різкий та нелукавий у розмові, мав чуйне серце. Він позичив йому гроші.

   —  Твоя Глогова — глухий закуток, — сказав Урсіні. — Далебі, це не єпископство у Нітрі. Та чим тут зарадиш? Худа череда — і пастух худий. Доведеться тобі потерпіти. Даниїлові серед левів було значно гірше. А твої парафіяни врешті тільки вівці.

   —  Вівці, та й ті без хутра, — додав сміючись священик.

   —  Є у них і хутро, та немає в тебе добрих ножиць.

Минуло небагато часу, і священик, придбавши на

позичені гроші меблі, одного прекрасного осіннього дня перебрався до власного будинку. Яка то була втіха — походжати неквапливо у власній оселі, давати лад власним речам і, нарешті, солодко заснути у власній постелі, на тих самих подушках, для яких ще мати ощипувала пір'я. Він заглибився у свої думки і надовго поринув у мрії; перш ніж заснути, він порахував колоди на стіні, щоб не забути, що йому присниться.

І він не забув, — це був чудовий сон. Йому снилося, що він бігає за метеликами на луках за рідним селом, збирає пташині гнізда, заливає ховрашину нору, пустує із своїми друзями, дівчатками та хлопчиками; він навіть побився з Палі Сабо і тільки-но зібрався дати йому добрячого прочухана, уже намірився був лозиною, коли раптом хтось стукнув ізнадвору в шибку.

Священик прокинувся, здригнувся й почав терти очі, відганяючи солодкий сон. Був ранок, світило сонце.

   —  Хто там? — гукнув він.

   —  Одчиняй, Янко!

Янко! Хто міг назвати його Янко, звернутися до нього на «ти», хто міг заговорити до нього по-угорському? Хіба що один з веселих друзів, з якими він щойно розлучився уві сні.