Парасолька святого Петра

Панотець Янош, охоплений глибоким горем, не обзивався. Він не помічав нічого довкола; коні рушили, поряд з ними чвалав Мате Біллегі — дорога пішла вгору — і тихо, сердито бурчав: такий уже, мовляв, світ іздавна, що коли з курчати панич виросте, то й не згадає потім, що був колись курчатком. Подолавши горбок, він ще раз озирнувся і, побачивши й далі нерухомого юнака, гукнув, неначе засвідчуючи, що виконав свій обов'язок:

   —  Я передав вам те, що повинен був передати!

Священик від цього крику отямився, здригнувся.

Душа його повернулася з сумних мандрів. А мандрувала вона ген-ген далеко, поряд з тією, якої вже не було на цім світі. Так, насамперед син провідав матір: він пригадав дні, проведені разом з нею; потім подумки перебрав і ті дні, коли жив далеко від неї. Він наче стояв навколішках біля Божої постелі неньки, молився і силувався уявити, що вона думала і що повинна була сказати в останню хвилину; він наче прийняв її останній подих, підхоплений вітром і щойно переданий йому лісом: «Доглядай сестричку, Янко!»

Для того щоб узнати останню волю, останнє бажання помираючих батьків, синові не конче потрібно бути поруч з ними. І писати йому про те не обов’язково, і дарма, що нічого не повідомить електричний дріт, — с для цього інші засоби, значно могутніші.

Першим бажанням Яноша, коли він отямився, було бігти за паном Біллегі, зупинити його, розпитати про матір все, що той знає: як жила останні два роки, як померла, як її ховали, — геть усе, до найменшої дрібниці; та галапський віз був уже далеко, а погляд юнака у цю мить упав на кошик, і він цілком привернув його увагу.

У кошику спала його маленька сестричка. Молодий священик досі її ще не бачив. Дома він був востаннє, коли ховали батька, — тоді мати послала по нього підводу. (А ось тепер ніхто, ніхто не повідомив його!..) Маленької Веронки тоді ще не було. Про її існування він дізнався лише з листів матері, а листи ці були лаконічні і якісь сором'язливі.

Янош підійшов до кошика і поглянув на повненьке миле личко. «Як вона схожа на маму!»— подумав він і так довго й проникливо вдивлявся в це личко, що воно почало рости, мінитися, і раптом перед затуманеним поглядом Яноша замерехтіли рідні риси ненчиного обличчя. Боже праведний! Та це ж чудо, справжнє чудо!.. Видиво не зникало з півхвилини.

Перед ним знову постало кришеняточко. О, тільки б вона розплющила свої оченята! Йому дуже хотілося позирнути в її оченята, та вона не розплющувала їх, він бачив лише довгі вії, схожі на довгі шовковисті китички.

«Отже, віднині я маю її доглядати!— подумав Янош, і серце йому затопила хвиля безмежної ніжності. — Що ж, буду її ростити, доглядати. Але на які кошти? Боже мій, на які кошти? Адже мені й самому нема що у рот покласти. З чого, з чого починати?»

І як це завжди бувало, коли душу його охоплювали смуток та розпач, Янош вирішив звернутися до молитви і рушив до церкви. Храм Господній був саме відкритий, дві бабусі білили його зсередини.

Панотець Янош не пішов до вівтаря, бо саме там поралися білильниці, — він зупинився біля чаші з святою водою і впав навколішки перед розп'яттям з дерева та жерсті.

ПАРАСОЛЬКА ТА СВЯТИЙ ПЕТРО

Так, священик упав на коліна перед Ісусом. Він звернувся до Ісуса, до Господа Бога нашого Ісуса.

Яке ж то щастя для людей — Ісус, Бог, котрий сам був людиною. Який Бог, я не знаю, зате знаю, який Ісус. Ісус мені знайомий, та й усім він знайомий. Я знаю, що він робив, знаю, про що думав, добре знаю його лик. Душу мою заспокоює зовсім не те, що він мій владика, а те, що він мені знайомий.

Мій знайомий, він жив на нашій землі дві тисячі років тому, мов думка, яка єднала світ! Люди, що жили у ті далекі часи, і люди, що жили після них, вже дуже давно перетворилися на порох, порох став травою, трава ще Бог відає чим, а він, мій знайомий, живий і по сьогодні — він був завжди і буде завжди.

Коли я мандрую чужими, далекими краями, живу серед чужих, незнайомих людей, де інші зовсім лиця і інші звірі, інша трава і інше небо — все, все інше, — мені серед моєї одноманітної та моторошної самотності, у моїй відокремленості здається, що я на іншій планеті; та варто мені за околицею селища випадково побачити хрест з прицвяхованим до нього бляшаним чоловіком, з ран якого юшить кров, я одразу пізнаю його — це він, мій знайомий. Ось він, тут! Навіть тут! І зразу самотності, відірваності немовби й не було. Я стаю перед ним на коліна і виливаю йому, достоту як цей священик, усе, що гнітить моє серце.

— Допоможи мені, Господи Ісусе, — благав Господа панотець Янош. — Моя мати померла, а до мене привезли сестричку-крихітку, і я мушу її ростити. Я бідний, безпорадний, я ніколи не вмів обходитися з дітьми. Ісусе, навчи, врятуй мене своєю порадою! Подаруй мені з невичерпної милості твоєї якісь засоби, щоб міг я її прогодувати, щоб міг про неї подбати. Сотвори зі мною чудо, Господи Ісусе!

Син Божий, намальований на блясі, здавалося, прислухався до слів молитви, а тремтливі тіні та відблиски, що падали на нього з вікон та стін, неначе оживляли святий лик, і він, огорнений стражданням, немовби посміхнувся і навіть хитнув головою:

   —  Гаразд, гаразд. Я все знаю. Настане час, і я дам про себе знати.