Парасолька святого Петра

Однак події цього знаменного дня ще не закінчилися. Увечері, наче блискавка, рознеслася по селу чутка, що у річці Бела Вода, яка вийшла з берегів після тієї шаленої зливи, потонула жінка глоговського багатія Міхая Гонгоя. Бідолашна жінка хотіла перейти через місток, щоб завернути гусей, які залишилися на тому боці. Вона вже перетягла під пахвою гусака та чорну гуску, але коли пішла по другу пару, то послизнулася і шубовснула у вируючу, спінену річку. Господи помилуй, адже вранці у річці і води майже не було, хіба що жабі по коліно, а опівдні вона роздулася стрімким потоком і навіки поглинула бідолашну жінку, бо нікого поблизу не було. Шукали її півдня, усе чисто перекинули у стодолі, на горищі та у підвалі, а увечері поблизу Леготи вода викинула мертве тіло.

Там знайшли її мешканці Леготи, упізнали, і один з них поскакав верхи у Глогову, щоб сповістити Міхая Гонгоя.

Страшна подія переполошила усе село. Люди купками юрмилися біля воріт.

   —  Отож-бо Господь і з багатіями може дати собі раду, — носилося довкола.

Дєрдь Клінчок постукав до святого отця:

   —  Великий похорон має бути післязавтра.

А дзвонар повернув до кантора, надіючись на чарку паленки в нагороду за добру звістку.

   —  Ну, пане канторе, — сказав він, — будьте напоготові. Знаменитого небіжчика маємо. Хороші псалми потрібні будуть.

На третій день відбувся похорон. Давно не бувало такого у Глогові. Пан Гонгой привіз попа з Леготи — хай удвох оплакують небіжчицю. Труну привезли з Бестерце на перепряжних, хрест возили у Копаніцу — тамтешній столяр пофарбував його у чорний колір, а по чорному білими літерами вивів ім'я небіжчиці і день загибелі. Зібралася сила народу, — коли б тільки погода не підвела сьогодні! Та щойно священик у повному облаченні, у супроводі усього причету рушив з дому небіжчиці, як цівками полив дощ. Панотець Янош послав Квапку додому:

   —  Біжіть щодуху та принесіть парасольку, вона стоїть біля старої шафи.

Пан Квапка витріщив очі. Звідки йому було знати, що таке парасолька!

   —  Послухайте-но, — нетерпляче промовив панотець Янош, — я про той великий полотняний обруч кажу, який ми позавчора знайшли над кошиком моєї сестрички.

   —  Так, тепер розумію.

Панотець, щоб не змокнути, став під накриття Петера Майго; прудконогий Квапка не забарився, і панотець Янош, узявши парасольку, на превеликий подив усього товариства одним помахом руки розкрив Ті — від цього парасолька зробилася широкою й круглою і стала схожа на десятки крил кажана, зчеплених одне з другим. Тримаючи парасольку за ручку, він підняв її над головою і спокійно, сповнений гідності, закрокував під дощем; краплі шалено били у дивовижну стріху і повільно стікали по матерії, не досягаючи тіла панотця.

Усі навколо повліплювали очі в парасольку й не відривалися від неї навіть під час відправи.

   —  Ось цю саму штукенцію приніс святий Петро! — перешіптувалися одне з одним чоловіки та жінки.

Лиш чудові вірші пана кантора розворушили на хвилинку присутніх: де-не-де серед юрби почулося

голосіння, коли кантор від імені небіжчиці звернувся до односільчан з проникливими прощальними словами:

«Я прощаюся, прощаюся з верхнім та нижнім моїм сусідою, з кумом Палом Лайко, із сватом Дєрдєм Клінчоком».

Уся сім'я Пала Лайко враз заголосила, а захоплена тітонька Клінчок скрикнула: