Парасолька святого Петра

Довго, заглиблений в молитву, стояв навколішках Янош, не раз починав її знову і знову і не помітив, що після виснажливої, майже неприродної спеки, як це часто буває восени, небо враз почорніло, насунула чорна хмара, і знялася гроза. Коли він вийшов з церкви, дощ лив як з цебра. З гір, за околицею, стрімко мчали бурхливі потоки води, і худоба, ревучи, бігла по вулицях.

Яноша переповнило жахом: «Я залишив на порозі дитину. Вона загинула!»

Він як навіжений помчав додому і раптом застиг перед видовищем, що враз перед ним постало.

Кошик стояв на тому самому місці. Дівчинка сиділа у кошику, гуска гасала подвір'ям, дощ лив і лив, не вгаваючи, перед порогом струмками бігла вода, а дитя залишилося сухим та неушкодженим — над кошиком була розкрита величезна парасолька, обтягнена вицвілою червоною матерією. Парасолька була стара — латка на латці, — по краях ледве можна було помітити вузьку квітчасту мережку, що оббігала її довкола за модою старих часів.

Молодий священик, звівши погляд до неба, миттю вихопив з кошика дитину, розцілував і, тримаючи над нею парасольку, заніс до своєї убогої оселі.

Дівчинка саме широко розплющила сині оченята і не зводила їх з брата.

   —  Яке щастя, — бурмотів Янош, — що вона не змокла! Застудилася б та й умерла — де б мені було взяти для неї сухе платтячко?

Але звідки ж узялася парасолька? Незбагненно! У Глогові парасольок не було ні в кого.

Сусіди рили у себе на подвір'ях канавки, щоб стікала дощова вода. Священик розпитував усіх по черзі:

   —  Ви не бачили, до дитини ніхто не підходив?

Дитину бачили всі, але такого, щоб хтось до неї

підходив, не бачили.

Зате стара баба Адамец, коли тікала з поля додому, накинувши на голову рядно, бачила, як щось кругле та червоне спустилося з неба на землю. «Бодай я жива з цього місця не зійшла, коли брешу, — божилася Адамец, — сама Богородиця спустила цю штукенцію, щоб захистити сирітку!»

Звичайно, дурне теревенить ота Адамец! Кожний-бо знає, що вона полюбляє добре хильнути гіркої, то й не диво, коли бачить більше від того, що буває насправді. Ось і торік влітку торочила, ніби в ніч проти Петра та Павла розверзлося перед нею небесне склепіння і почула вона спочатку спів, а далі і самих ангелів побачила, буцімто йшли вони цілою процесією до вседержителя нашого, до Господа Бога, який сидів на діамантовому престолі. Там, серед ангелів, упізнала вона свого внука Янка Плахту, який помер ще в позаминулому році; був він у старих полотняних штанятах та в червоному жилеті, який стара сама йому колись зішила; і ще вона кількох глоговців запримітила, з тих, хто помер за останні десять років; йшли вони всі повільно, статечно, у тій самій одежі, в якій були погребені, і співали райських пісень.

Легко уявити, якої популярності зажила собі свята вдова після дня Петра й Павла, коли розлетілася навкруги чутка про її видиво: один за другим посунули до неї люди, які хотіли знати, чи не бачила вона на небесах їхніх дорогих небіжчиків. «Чи не бачила ти мою донечку?. А мого таточка? Чоловіка мого сердешного?»

Селяни охоче вірили вдові і навіть не дивувалися з того, що сили небесні відкривали їй більше таємниць, ніж іншим смертним. Адже ще з покійним батьком старої Адамец, з Андрашем Флінтою, добре відомим навколо злодюгою, сталося справжнє чудо. Коли від глоговського цвинтаря відрізали шмат землі для тракту, — а було це років вісім тому, — розкопали його могилу, щоб перенести останки на інше місце, глянули на труп, то очам своїм не повірили: старий обріс у могилі бородою — а п'ять свідків божилися, що пастух Тамаш Гундрош чистісінько поголив його на смертній постелі.

Тож старий Флінта потрапив на небо — це було ясно всім без сумніву; ну, а коли вже він там, то невже такий крутій та не залишить часом шпарку у дверях, щоб його дочка, Агніша, могла підглянути, що і як там діється.

Однак дзвонар Пал Квапка рішуче твердив інше. Пал Квапка розповідав: що коли ударила гроза, почав він у дзвони бити, хмари відганяти, озирнувся на мить назад і ось що побачив: по дорозі до села шкандибає старий єврей, а у руках у нього якась величезна тарілка, з червоної матерії, та сама, що її панотець над кошиком побачив. Квапка, зрозуміло, не дуже-то над цим замислювався, тому що спати йому хотілося, та ще й до всього вітер знявся і запорошив йому очі: пам'ятає він це, звичайно, не так щоб дуже ясно, та що було таке — готовий в тому заприсягтися, — а Пал Квапка, кожен знає, говорити пусто-дурно не буде.

Чоловіка цього, на єврея схожого, бачили і інші. Подорожній був старий, згорблений, мав довге сиве волосся, у руках тримав ціпок, ручка якого нагадувала своєю формою закручений свинячий хвостик. Коли дивний дідуган проходив повз колодязь Прібілів, вітер зірвав з його голови капелюха і на самій маківці стала помітна біла плішина завбільшки з кільце в вудилах.

— Бодай мені очі повилазили, — казав церковний сторож (це він побачив старого в ту мить, коли той лишився без капелюха), — бодай мені повилазило, коли він не був викапаний святий Петро, що у нас на іконі. Достоту такий, от тільки ключів у руках бракувало.