Парасолька святого Петра

Розповідали про чудодійну силу парасольки — про те, як, побачивши її, небіжчик миттю схопився на ноги. Так летіла легенда далі й далі, несучи образ глоговського священика та його маленької сестрички.

(Ну й добрий молодець же буде той, хто одного разу на ній та ожениться!) Коли помирав якийсь багатий, панотця Яноша із ризою та святою парасолькою, яка до того часу стала реліквією, везли аж у десяте село. Запрошували його не тільки на похорони, — везли часом мало не на край світу сповідати безнадійного хворого з умовою потримати над умирущим, доки він висповідається, парасольку святого Петра. Не може бути такого, щоб не дала користі свята парасолька, — коли й не одужає хворий, то хоч вічне блаженство дарує йому Господь.

Заручені пари, коли їм кортіло похизуватися перед людьми, а до цього вони завжди охочі, — після того, як дома їх повінчають свої попи, йшли, як на прощу, у глоговську парафію і там під парасолькою ще раз поєднували руки. Так було більш надійно. Дзвонар Квапка тримав над молодим та молодою святий полотняний гриб і за це йому перепадало в калитку кілька срібних монеток. А вже на глоговського священика гроші та інші дарунки сипалися, наче з мішка достатку.

Спершу він скептично ставився до святості парасольки, та згодом і сам повірив, що червона парасолька, яка з дня на день ставала все більш благенькою, справді божественного походження. Хіба поява парасольки над дівчинкою не була відгуком на його молитву і хіба не відтоді почалося його благополуччя? Адже парасолька — джерело добробуту, про який Янош тоді так палко молився.

«Господи Ісусе, — благав він того сумного ранку, — яви мені чудо, щоб я міг виростити дитину».

І ось воно, чудо, збулося. Із старої пошарпаної парасольки посипали гроші, достаток, багатство, наче парасолька була казковим баранцем, якому варто тільки обтруситися, і з його смуху посиплються золоті монети.

Чутка про парасольку дійшла і до найвищих кіл. Сам його преосвященство єпископ із Бестерце зацікавився цією поголоскою, наказав прикликати до себе священика разом з парасолькою і, вислухавши історію її появи, побожно перехрестився і возвістив:

— Deus est omnipotens[6].

А це свідчило, що і він повірив у парасольку.

Але єпископ цим не задовольнився. Через кілька тижнів він звелів панотцю Яношу зберігати надалі цю реліквію не дома, а у ризниці, серед інших церковних оздоб. Проти цього панотець Янош зараз же заперечив, посилаючись на те, що зазначена парасолька належить, власне кажучи, його неповнолітній сестричці Веронці Бейї і він не має права зазіхнути на чужу власність та передати її церкві. Однак не може бути ані найменших сумнівів, що його сестричка, досягнувши повноліття, не забариться пожертвувати парасольку храмові Божому.

Треба сказати, що парасолька принесла достаток не тільки глоговському попові, який скоро обзавівся худобою, заклав міцне господарство, а через два-три роки збудував собі чепурну кам'яничку і завів на стайні запряжку коней; ця парасолька настановила на хліб усе село. Щоліта з навколишніх курортів почали вчащати до Глогови препишні панії — деколи навіть графині (похилого здебільше віку) — і, стоячи під парасолькою, читали молитви; для них глоговці звели корчму навпроти будинку священика і назвали її «Чудодійна парасолька». Одне слово, Глогова почала швидко процвітати; дійшло навіть до того, що місцеві жителі вже соромилися перед численними гостями за свою бантину із дзвоном і збудували над церквою гарненьку дзвіницю з маківкою, оббитою бляхою, і виписали для неї з Бестерце два новеньких дзвони. Янош Шранко на відзнаку свого чудодійного повернення з царства тіней замовив різьбярам розкішне зображення святої трійці і звелів установити його перед церквою. Гувернантка — панотець Янош згодом приставив до Веронки гувернантку в капелюшку — засадила двір священика жоржинами та фуксіями — квітами, яких глоговці до того і навіч не бачили. Усе навкруги розквітало та око милувало — крім старої Адамец, яка відтоді стала ще потворнішою, а глоговці зовсім високо запишалися, тож у неділю надвечір, коли людям стільки й клопоту, що на призьбі сидіти та язиками горох товкти, почали поважно заговорювати про те, що, мовляв, незле було б та поставити у Глогові каплицю на зразок тієї, що є у Шелмецбані, — нехай би і до них юрби прочан посунули та приносили б гроші і пожвавлення.

Частина друга

ГРЕГОРИЧІ

НЕТАКТОВНИЙ ГРЕГОРИЧ

Багато літ тому — власне кажучи, ще до початку нашої історії — у вільному королівському місті Бестерцебані жив такий собі Пал Грегорич, чоловік, якого звичайно називали не інакше, як нетактовним, хоча все його життя було підпорядковане тому, щоб якнайбільше догоджати іншим. Пал Грегорич завжди гнався за Популярністю, цією милою та грайливою дівчиною, але, як правило, майже скрізь зустрічався лише з Критикою — відьмою з насупленою фізіономією та пронизливими лихими очима.

Пал Грегорич народився після смерті свого батька, та ще й через дев'ять місяців після його похорону, і вже цей один його вчинок був явною нетактовністю щодо власної матері, яку знали як цілком пристойну особу. Досить було Палові Грегоричу народитися на кілька тижнів раніше, і він заціпив би рота найзавзятішим пліткарям. Та це, зрештою, була не його провина. А от те, що він взагалі народився на світ, було для решти живих і здорових Грегоричів значно більшим лихом — адже неабияка дещиця спадщини вислизла з їхніх рук!

Дитина була квола, і решта Грегоричів — себто дорослі брати нашого героя — що в Бога день чекали його смерті; але Пал Грегорич узяв та й вижив (сказано — нетактовний!), виріс, став повнолітнім і посів спадщину, більша частина якої перейшла до нього від померлої матері, отож на цю материзну не могли мати прав діти від першого шлюбу батька, а спадок цей був величенький; а втім, частину, що дісталася йому від батька, теж не можна було назвати маленькою — старий Грегорич мав чималий зиск, торгуючи вином. У ті часи, та ще в тих місцях, легко було розбагатіти на такій справі — вина тоді ще було досхочу, а євреїв ще не було. У наші дні багато втрачено з рецептів тодішніх виноробів, зате води у Гарамі лишилося вдосталь.

Природа обдарувала Пала Грегорича ластатою фізіономією та рудим волоссям, а про таку зовнішність ходить поголоска, що це — ознаки людини лихої. Однак Пал Грегорич вирішив довести, що людина він усе ж таки добра. Адже врешті-решт приказки — то лише старі горшки, у яких варили страву багато поколінь. Ось один такий горщик і розіб'є Пал Грегорич. Він стане добрий, як кусень хліба свіжого. Він зробиться поступливим, м'яким, як вершкове масло, яким так само зручно змащувати як білий, так і чорний хліб.

У душі він твердо вирішив бути корисним і добрим й усе життя присвятити тому, щоб заслужити любов ближніх.

І справді, він майже на кожному кроці творив благі діла, однак наче якийсь злий джин біг попереду нього і по-своєму намовляв ближніх — і його вчинки сприймалися ними перекручено.