Парасолька святого Петра

Засмучений Дюрі гнівно жбурнув троянду, вона покотилася крутим схилом пагорба серед своїх сестер — трав, кущів і диких квітів і зісковзнула у придорожній порох.

Веронка з жалем дивилася вслід квітці, поки не згубила її з очей.

   —  Навіщо ви це зробили? — з докором сказала вона йому. — Хіба бідна троянда провинилась перед вами?

   —  Провинилась! — гаряче відповів адвокат.

   —  Але чим? Вона вас вколола?

   —  Заколола на смерть! Вона дала мені зрозуміти щось дуже неприємне.

   —  А що саме?

   —  Доказала продовження сьогоднішнього сну.

   —  О, маленька торохтійка! — Милі пустощі прозвучали в її голосі, і великі очі, сміючись, зупинилися на Дюрі.

   —  Я й справді дістав би відмову!

Веронка закинула голову, звела до неба очі, в яких відбилася блакитна синь, і зробила жалібну міну.

   —  О бідний пане Вібра, яке нещастя! — І вона лукаво йому посміхнулася. — Ви одержали б відмову уві сні!

   —  Що ж, можете знущатися, — вимовив адвокат, не приховуючи смутку.

   —  А ви впевнені, що й справді наразилися б на відмову?

   —  Так, тепер упевнений, — сумно відповів він. — Адже ви здогадуєтеся, чиєї я просив руки?

   —  Я здогадуюсь? — вимовила вона, побілівши, і сміх урвався на її вустах. — Я? — Більше вона нічого не сказала і, схиливши голову, мовчки пішла вниз слідом за мадам вузькою стежкою.

Злегка піднявши спідницю (щоб бур'яни, колючки та чагарі не порвали її), так, що майнули стрункі ніжки, вона ступала гарно, ритмічно; туп-туп — поскрипували крихітні черевички; трави і польові квіти схилялися перед ними, зминаючись, але не ламаючись, а випроставшись, ставали ще свіжішими і пишнішими.

Дорогу перебігла яскрава маленька ящірка, убрана у срібний панцир. Звірок з'явився з-за куща бруслини, націлюючись прослизнути у карликовий ліс з чорних ягід. Але яка доля спіткала маленького рицаря у панцирі? Його шлях перетнувся з дорогою розлюченого велетня (відомого адвоката з Бесгерцебані), який сік і рубав з досади: «Нехай гине усе живе!» Одним ударом каблука відтяв він голову від тулуба маленької ящірки.

Веронка озирнулася, побачила це і мало не заплакала над нещасною ящіркою, але не наважилася нічого сказати: дівчина також почала побоюватися страшного Голіафа і лиш тихо пробурмотіла, але, правда, так, що можна було почути: «Кат!»

Однак, коли вона, зійшовши з пагорба, опинилася біля троянди, яка валялась забруднена у поросі, з пораненими об каміння пелюстками, — Бог знає, які думки майнули в голові у дівчини, — але несподівано вона нахилилася, підняла квітку, подихала на неї, подумала, а потім приколола до великого жабо на грудях. Здавалося, що квітка там і народилася.