Парасолька святого Петра

   —  Років триста тому, — відповів він з лукавою посмішкою, а потім провів гостей крутою стежкою, що вела поміж кущів бузку до вершини пагорба, у давнє покинуте гніздо.

Вони вийшли звідти, пригнічені думками про тлінність усього земного. Мадам Крісбай крутила носом: «Яке затхле повітря». А Веронка, збуджена думками про минувшину, помітила серед вежових мурів, що перетворилися наполовину в руїни, прекрасну розквітлу троянду.

   —  Ой, леле, яка чудова квітка!

Старий воротар і тут не забув розповісти легенду.

На цьому самому місці віддала Богу душу прекрасна Марія Цобор, яка стрибнула вниз із вежі, тому що кохала молодого пастуха, а батько хотів силоміць видати її заміж за цісаревого бригадира. Пастух посадив на цьому місці трояндовий кущ, і відтоді щороку він дає одним один бутон.

Дюрі відстав і покликав воротаря.

   —  Зірвіть мені цю троянду.

   —  Ох, та що ви, пане! Душа дівчини буде ображена!

Дюрі вийняв гаман, два срібних форинти ковзнули

до рук старого, після чого той мовчки витяг ніж і обережно зрізав троянду.

   —  Тепер душа не буде ображена? — сміючись, запитав Дюрі.

   —  Тепер, мабуть, ні, бо за половину цієї суми я замовлю обідню.

Дюрі із своїм скарбом кинувся до дам і урочисто подав квітку Веронці.

   —  Ось троянда Марії Цобор! Міняю на вашу гвоздику, панночко!

Веронка сховала руки за спину і холодно вимовила:

   —  І у вас не забракло духу її зривати?

   —  Не забракло для вашої втіхи. Поміняємося?

   —  Ні! Навіть за всі скарби світу я не приколола б цієї троянди. Мені б здавалося, що я обікрала мертву дівчину.

   —  Ви й справді не приймете від мене квітку?

   —  Ні!