Парасолька святого Петра

Лісковіна — це широкі, великі ліси, перемежовані

мальовничими видолинками, крутосхилами; вона нагадує англійський парк, тільки тут не такі різноманітні дерева, зате дуже багато берези — улюбленого дерева слов'ян, такого ж світлокосого та меланхолійного, як їхні дівчата з волоссям, мов льон, — Анчурки та Богушки. Розкішні трави Лісковіни, навпаки, дуже різноманітні: величезні папоротники піднімаються мало не до половини стовбурів дерев, всілякі духмяні трави уже відцвіли і, засихаючи, наповнюють ліс своїм ароматом. І у рослинному світі зустрічаються такі екземпляри, якими можна насолоджуватися тільки після їхньої смерті. Але ж скільки різноманітності у нерухомій живій природі! Ось у шаблеподібних гладіолусів найцінніша частина — цибулька — ховається під землею; хто її з'їсть, тому вночі присниться його наречений або наречена. Значно більш товариські прості ромашки: вони без церемоній кажуть людині, чи любить її той, про кого вона мріє, сильно любить, або не дуже, або взагалі не любить, — треба тільки відривати по черзі сніжно- білі зубки квітки, і останній одкриє все.

Це не якісь там манірні пестунчики садів, не чужоземні дитинчата, силоміць накинуті матері землі (декотрих вона і не приймає, доводиться їх тримати у спеціальних горщечках), а плоть од її плоті, власні її паростки, яких вона добровільно народжує, виховує, як заздалегідь задумала під час зимового відпочинку, зважаючи на потреби інших тутешніх рослин.

Чашечки диких гвоздик — це заїжджий двір для легковажних ос, тюрбани лілій правлять за горнятка для пиття птахам, великі волотки трав — гойдалки для метеликів. Привітний ліс Аісковіна! Жукам вона стелить постіль у дзвіночках; дітей, що вишукують пташині гнізда, пригощає суницями. Кожному вона служить, кожного обдаровує як належить: співучих пташок — ягодами, дівчат та молодиць — букетами, старих жінок — цілющими травами, а злих вовків — аконітом, рослиною-вбивцею, яка в народі зветься вовчою ягодою.

А от чи вбивала вона коли-небудь вовків — це, звичайно, питання. Адже і вовки свій розум при собі мають, вони, певна річ, розуміються на ботаніці і передають своїм нащадкам з покоління у покоління: «Не торкайтеся, дітки, до цього Aconitum Lycoctonum'a, краще їжте м'ясо!»

Дорога через Аісковіну була приємна, принаймні у затінку. Щоправда, мадам Крісбай раз по раз стріпувалася, варто було якій-небудь білочці зашелестіти у густих чагарях; вона весь час очікувала розбійників, котрі убили багатого корчмаря.

   —  Але ж це сталося вісімдесят років тому, мадам! Вони всі давно вже померли.

   —  Так, а їхні сини?

Мадам заспокоїлася аж тоді, коли, проминувши Аісковіну, вони виїхали на відкриті опорцькі землі з убогим вівсом та гречкою. Сумні це місця, де копиці сіна висять на жердинах[37].

А втім, мадам не довго насолоджувалася спокоєм, тому що за опорцькими землями знову починався ліс — славнозвісна «Зелена Грушка»; цей ліс і справді має грушовидну форму і тягнеться до самої Макови. А раптом саме тут з'являться з-поза вікових дубів розбійники!

Але того, чого гак боялася мадам, пристрасно бажав Дюрі. Він сидів навпроти дівчини, і у ньому дедалі міцніло рішення одружитися на ній заради парасольки. Дівчина дуже хороша, але навіть якби вона і не була красивою, парасолька варта була жертви. Сам святий Петро дав йому цю пораду, і Дюрі прийме її, неодмінно посватається. Пусті забобони, щодо яких йому раніше так подобалося блазнювати, впіймали його у свої сіті, відвоювали собі місце серед розумних думок. Він відчував, як невидима сила штовхає його на цей крок.

Що то за сила? Ну, звичайно ж, святий Петро, який уві сні давав йому наказ!

Але з якого боку починати справу? Всю дорогу він сушив собі над цим голову. Не завадило б зараз трохи романтики (як це буває у романах)... Скажімо, у лісі на них нападають розбійники, і він усіх їх убиває з револьвера, відбиває Веронку, яка розчулено каже: «Ти врятував мені життя, я твоя до могили».

Але просто так, без будь-якого приводу, він не насмілювався наближатися до неї: слова, що так гарно складалися в голові, зав'язали у нього в горлі. Його заполонили сумніви: що, як він їй не до серця! А що, коли у неї вже є хтось дома? Не може бути, щоб не було. Адже, побачивши її тільки один раз, неможливо у неї не закохатися! Ні, тут потрібні тільки якісь зовнішні події, тільки вони й можуть допомогти!

Проте розбійники не з'являлися, — можливо, їх тут і не було. Край цей дуже убогий, ні в кого красти, нікого грабувати, тож розбійники тут не водяться.

За Зеленою Грушкою виникла Слатіна із стрімкою дзвіницею та старовинним замком на вершині гори, володарем замку був колись Цобор, а тепер він належить князю Кобурзькому. Біля корчми треба було нагодувати коней, і Веронка запропонувала оглянути за той час замок, який охороняв і показував мандрівникам старий воротар. Корчмар божився, що кілька кімнат збереглося точнісінько в такому ж вигляді, якими їх покинули Цобори; на подвір'ї зяяли жерлами дві старовинні гармати, і у кімнатах 1 залишалася чудова зброя; особливо цікаво подивитися сімейні портрети, а серед них — портрет маленької Каталіни Цобор, яка в семирічному віці зникла з дому.

Веронка зацікавилася дівчинкою.

   —  А що з нею сталося? — запитала вона у корчмаря.

   —  Бідну паняночку і донині не знайшли, — скрушно зітхнув корчмар.

   —  А коли вона зникла?