Парасолька святого Петра

Ото було клопоту пані Мравучан та усім її домашнім.

   —  Анко, швидше загорни у серветку шинку, що приготували на дорогу. А ти, Жужіко, біжи по булку! А може, у них немає ножа? Ану швиденько принесіть ніж з роговою ручкою! Чи не покласти вам у коляску трохи сушні? Приємно буде погризти в дорозі, особливо закордонній пані. А чи не покласти в горнятко трохи варення? Звичайно, покласти!

   —  Але ж тітонько, тітонько! — відмовлялася Веронка. — Адже ми до обіду будемо дома!

   —  А якщо з вами щось трапиться по дорозі? Ніколи нічого не можна знати наперед!

Добра тітонька Мравучан метушилася, крутилася, немов колесо, — то побіжить, то вернеться, — а сам Мравучан запально переконував їх залишитися обідати, або, якщо не обідати, то принаймні ще хоч на годинку. Врешті-решт він почав випрошувати тільки півгодини, запевняючи, що до того часу прокинеться Клемпа, а видовища, подібного до цього, навіть сам король не бачив.

Але нічого не допомогло, вони твердо вирішили їхати й посідали у маленьку зручну коляску: дами позаду, Дюрі поруч з візником, повернувшись до них так, що його коліна торкалися ніжок Веронки... Не знаю, що там може статися, поки вони дістануться до Глогови.

   —  У Глогову! — наказав Дюрі візнику.

Янош ляснув батогом, коні рушили з місця, але не встигла коляска викотитися з воріт, як услід, задихаючись, кинулася пані Мравучан, репетуючи на повний голос:

   —  Гей! Гей! Зупиніться!

Коляска зупинилася, дами злякано озирнулися: що могло там статися? Але нічого не сталося, просто добра Мравучан розкопала десь у коморі кілька цілісіньких яблучок; ці ревно збережені нею скарби вона принесла у фартуху, а що у дам на платтях не було кишень, то навантажила яблуками Дюрі, приказуючи при цьому:

   —  А ось це гарне червоне яблуко нехай неодмінно з'їсть Веронка!

Потім вони знову рушили вперед, а вслід їм махали капелюхами та хустками доти, доки привітний будинок Мравучанів з його мешканцями, великим горіховим деревом та димом над комином не зник за поворотом. Усе нові й нові картини з бурхливого життя Бабасека поставали тепер перед ними. Стара Мюнц у сніжно-білому очіпку з оборками стояла біля своєї крамниці й доброзичливо кивала мудрою сивою головою, яку ділили прямою лінією на дві рівні частини блискучі окуляри. Перед кузнею щосили били молотами, лагодячи поламану коляску глоговського священика. Облите водою розпечене залізо сичало, як змія. Трохи далі ремісники складали свої нерозпродані товари у великі трикутні скрині.

Поступово залишилися позаду хатинки з переплетеними ініціалами господарів і тюльпанами на воротах. Біля останнього будинку, вікна якого виходили на майбутнє єврейське кладовище, з-за живоплоту пролунали два постріли, — бум, бум! — від яких здригнулися коні. Мандрівники озирнулися і побачили пана Мокрі у новенькому синьому костюмі, тому, що був пошитий славнозвісним Кленером з Бестерце; в одній руці у нього був капелюх, яким він розмахував на прощання, у другій, високо піднятій, — пістолет, що випалив на їхню честь. На протилежному боці страхітливі крила підступного вітряка кидали похмуру тінь на червоні розсміяні квіти конюшини. На щастя, вітряк тепер стояв нерухомо, немов величезна муха, настромлена на шпильку.

В природі було повне затишшя. Пшениця не гойдала своїми маленькими убогими колосками; під зливою гарячих променів сонця вони стояли непорушно, прямо, як гренадери. Навкруги у полях панувала глибока тиша. Тільки цокали по камінню підкови коней та чулося, ніби легенько дихають своїм лінивим, безкрайнім зеленим тілом ліси Лісковіни, все ближче та ближче підкрадавшись до мандрівників.

Частина п'ята

ТРЕТІЙ ДИЯВОЛ

ТРОЯНДА МАРІЇ ЦОБОР, УЩЕЛИНА ТА СТАРЕ ГРУШЕВЕ ДЕРЕВО

Мадам Крісбай милувалася краєвидами, безперервно ставлячи запитання. Її цікавило все, що вона бачила: нанівзруйнований хлів на узліссі Лісковіни, капличка в глибині лісу, що визирала з-поза білявих стовбурів берез... Веронка пояснювала мадам: колись розбійники вбили тут багатого корчмаря — і невтішна вдова, побиваючись з горя, збудувала на цьому місці каплицю.

   —  А може, з радощів, — додав Дюрі.

   —  Ви зла людина, — дорікнула йому Веронка.