Парасолька святого Петра

«Тобто як це можна довести, де ж розум? Адже парасолька належить не мені, а Мюнцам, а мене обходить лише те, що заховано всередині парасольки. А чи можна розпочати такий позов? Чи можу я сказати священику: «Ваше преподобіє, у ручці парасольки лежать банківські чеки на дві або три сотні тисяч форинтів. Прошу віддати їх мені, оскільки вони мої...»

Тепер Дюрі почав обмірковувати, що відповість на це глоговський священнослужитель. Якщо він вірить у святу легенду про парасольку, то скаже таке: «Забирайся під три чорти! Святий Петро не такий дурень, щоб приносити тобі з небес чеки». А що буде, коли він не втримається, та знайде у порожній ручці чеки, а тоді скаже: «Якщо вже це святий Петро приніс, то, безумовно, не тобі, а мені!» — візьме із парасольки чеки і сам подасть їх до оплати. Навіщо йому віддавати їх Дюрі?

Чим Дюрі може довести, що вони належать йому?

І наш герой розмірковував собі далі:

«Можливо, відкрити перед священиком історію мого життя, розповісти йому все від початку до кінця про матір, батька, обставини його смерті? Нехай він повірить в усе від альфи до омеги, а чого це варте? Хіба все це доводить, що скарб належить мені? Мабуть, ні. Але якщо священика і пощастить переконати, що скарб мій, чи захоче він його віддати? Адже він також тільки людина. Що мені, вимагати судом, якщо він не віддасть? Смішно! Витягне він спокійнісінько чеки, і які я тоді матиму аргументи, як доведу, що чеки були в ручці парасольки?»

Піт заливав очі Дюрі, він люто кусав подушку. Бути так близько від спадщини і разом з тим перебувати в такій неосяжній далині від неї!

«...Чорна ноче, дай мені пораду!»

А таки варт звертатися до ночі! Добре зробив Дюрі, що попросив у неї поради. Добрий вона порадник для тих, хто розмірковує та шукає рішень.

Серед інших золотих порад непогано було б записати: «Кожну велику справу обдумай уночі, навіть якщо вдень ти її вже вирішив». Бо у людини є нічний розум і розум денний. А от який з них кращий, цього я не знаю.

Підозрюю, щоправда, що жодний з них недосконалий. Яскраве денне світило неначе ткач, вплітає у думки свої кольори, але і ніч уряди-годи скидає в них пера зі своїх чорних крил. Обидва вони розмальовують, відбирають, збільшують, зменшують — словом, фальсифікують. Ніч малює твою кохану прекраснішою, ніж насправді, ворога — сильнішим, біди — більшими, радощі — меншими. Це недобре з її боку, але ж ніч суверенна, їй нема перед ким звітувати.

Сприймай її такою, якою вона є, наївний мрійнику, але не зневажай її, коли шукаєш істину... А втім, хіба ти шукаєш істину? Та навіть якщо ти зустрінешся з нею віч-на-віч — і тоді спробуєш обійти! Ні, я погано висловився. Отож не зневажай ніч, коли шукаєш вихід.

Ніч тільки здається мовчазною. Вона тобі своє нашепче так, що ти цього і не помітиш. А якщо не зможе зробити по-іншому, то тихесенько навшпиньках принесе сон і у нього з невичерпною винахідливістю загорне те, що хоче порадити.

Вітер урешті-решт стих, змовкла і музика у «Замерзлій вівці». Дюрі тепер чув тільки повільне ритмічне

дзижчання, потім йому примарилося, ніби вони з Веронкою йдуть глоговським лісом і ловлять метеликів.

Ідуть вони, дибають серед чагарів, і раптом перед ними на стежці виростає дідуган із золотою ковінькою, з сяючим німбом над головою; за плечима у нього теліпається бриль, підв'язаний на шиї мотузкою.

   —  Ви пан Вібра? — запитує старець.

   —  Так, а ви хто?

   —  Я святий Петро.

   —  Чим можу служити?

   —  Я хочу підписати на вашу користь одну заяву.