Парасолька святого Петра

   —  Ну, стривай, капосна звірюко! Я тебе перехитрую!

Веронка забарикадувалася стільцями і там, за барикадою, немов у фортеці, до якої не можна зазирнути, сіла на край ліжка, спустивши ніжки, і передусім розшнурувала черевички. Тіп-топ, — ударився перший черевичок, який вона, знявши з ноги, скинула на підлогу. Тіп-топ, — упав і другий.

Але кішці, звичайно, не до смаку була фортеця з стільців. Скок! Вона стрибнула, витяглася й опинилася на туалетному столику, вкритому вишиваною скатертиною. Скок! Вона зробила ще один стрибок — і ось уже опинилася серед подушок на ліжку Веронки. Але даремно підійшла вона так близько. Веронка теж гав не ловила і спритним рухом схопила кішку. Оце так ускочила, моя мила! Ану, мерщій, де тут хустка? Я тобі покажу, як за дівчатами підглядати, коли вони роздягаються! Чи знаєш ти, що це непристойно, киценько?

Веронка знайшла велику вовняну хустку, зав'язала нею кішці голову, склавши удвоє на тому місці, де були очі. «Тепер от і дивися, якщо зможеш!» І дівчина знову почала роздягатися.

НІЧ ДАЄ ПОРАДУ

Поки жінки були зайняті цими наївними дрібницями і поки Клемпа з припечатаною бородою спав непробудним сном (ніхто не може спати краще, ніж невдаха уболівальник), Дюрі Вібра не стуляв очей, заглиблений у роздуми. Він роздягнувся, ліг, але не заснув. Процедуру його роздягання (не звольте лякатися) я не буду описувати докладно, адже з погляду освічених людей це виглядало б скандально. Чому? А я звідки знаю! Негарно — отже, не підлягає описуванню. У роздяганні жінки є якась поезія, і якщо його добре змалювати, читач відчуває, як від літер, замість запаху друкарської фарби, струмують тонкі, запаморочливі пахощі жіночого тіла, але роздягання чоловіка, — тьху! — я й згадувати про нього не насмілююся. Спідниці можна присвятити оди і дифірамби, а у штанів навіть назва є — «незгадувані». А чому? Та Бог його відає! Що це доводить? Можливо, що чоловік менш естетична істота, ніж жінка? Та ні, мабуть, це лише доказ того, що той, хто вигадав правила пристойності, був великий недотепа.

Та врешті-решт найгірше те, що наш герой не спав. І зовсім не тому, що його шлунок був перенасичений наїдками пані Мравучан, — ні, його душу і мозок переповнювали великі події цього дня. В голові кружляла в химерному танку величезна кількість різноманітних вражень. Протягом кількох годин він наче пережив кілька років. Тільки вранці він шукав на горищі у старої Мюнц парасольку — але, Господи, як давно це було! І от нарешті парасолька знайшлася. Виникла з волі провидіння. Бог довірив її ангелу.

Тут думки Дюрі з парасольки перескочили на ангела. Ніде правди діти — гарненьке створіння! І зовсім не кривляка, а такими бувають усі панночки-недоростки: церемонні, мляві, манірні, нема у них нічого природного. Веронка — виняток. Веронка — славненька дівчина. І, здається, трохи йому симпатизує...

Він згадував усе від самого початку — кожне її слово, кожний рух, який він міг би, так би мовити, записати на свою користь, і знову, і знову насолоджувався ними, причому тепер, коли він згадував утретє, вчетверте, в них було ще більше меду. Строката нитка спогадів розмотувалася в зворотному напрямку, збираючи посмішки, безтурботні погляди, кинуті слова, м'який голосок, інстинктивні жести (яка це була солодка колекція!), але раптом пригадалися серед них і байдужість, і навіть холодність... Відразу засмутившись, Дюрі майже силоміць змусив себе переступити мур мрій і перейти до золотої дійсності — до парасольки.

Безперечно, він міг почувати себе щасливим, і не було ніякої потреби довго думати про витівки якогось жовторотого пташеняти. Від сьогодні він став вельможею, набобом. Тепер він буде проводити свої дні, як герцог, узимку поїде до Будапешта або на Рів'єру, влітку в Остенде, Монако, — словом, стане поважним паном і навіть не дивитиметься на якихось там попівських сестер! (Воно, може, й так, але думки його все ж таки весь час поверталися до цієї пустунки Веронки).

Сон не склеплював його повік, та й як можна було заснути? Перед ним, немов метелики у глоговському лісі, пурхали, миготіли у повітрі найрізноманітніші задуми, один прекрасніший за інший. А він усе відганяв їх та відганяв... Ех, швидше б світало, щоб можна було їхати, рухатися.

Кишеньковий годинник весело цокав на столику біля ліжка. Він поглянув на нього — стрілки показували північ. Неймовірно, невже ще тільки дванадцять? Можливо, годинник відстав? Десь через два двори закукурікав півень, ніби говорячи: «Точний у вас годинник, пане Вібра!» Із «Замерзлої вівці» долинали тихі звуки музики. Якийсь підпилий пастух наспівував, зажурившись, відому словацьку вівчарську пісню, початок якої у перекладі звучить приблизно так:

Не вівчар той, хто куповане м'ясо полюбляє,

Та не той господар вівці, хто її випасає...

Дюрі закурив сигару; кучерявий дим та нехитра ця мелодія повернули назад прекрасну червону стрічку його думок.

І справді, трапляється так, що «не той господар вівці, хто її випасає». Ось і парасолька, звідки вона з'явилася? Власне, ще і не з'явилася! Адже Дюрі ще не тримає її в руках. І якщо гаразд зважити, то й не набагато він до своєї парасольки наблизився. Досі він боявся, що парасольку як непотріб викинули на сміття, де вона й згнила, і тому мало надій її повернути. А що сталося тепер? Усе перевернулося шкереберть, зараз складність у тому, що парасолька виявилася святинею, церковною реліквією. Що ж тепер буде? І що він скаже завтра глоговському священику? Що прибув по свою парасольку? Священик, безумовно, поглузує з нього, адже він або святенник, фанатик і свято вірить у те, що парасольку приніс сестрі святий Петро, або він ошуканець, фарисей, і тоді не такий він дурний, щоб дозволити себе викрити.

Знадвору заворушився вітер, сердито засвистів у комірчині з розхитаними дверима та вікнами, до якої пані Мравучан уклала Дюрі на ночівлю. Меблі рипіли, тріщали. Добре було чути дальній шум лісів Лісковіни. Це там той повішеник лютує, якого згадував Мравучан. Дюрі знову задув свічку, — було неприємно бачити, як тріпоче її полум'я від подихів вітру, — зарився у перину, заплющив очі: в його розбурханій уяві виник повішеник, який, розгойдуючись сюди й туди на дереві, осміхався і кивав йому: «Звичайно, пане Вібра, висміють вас у глоговській парафії!»

«От кляте ускладнення!» — твердив він сам до себе, неспокійно перекидаючись на сніжно-білих подушках, од яких ішов легесенький аромат весняного сонця. (Недаремно їх сьогодні розвішували на подвір'ї!)

«Але ж ні, — вирували думки далі, — парасолька все ж таки належить мені. Адже в крайньому разі це можна довести у суді. Свідками можуть бути і Столарік, і стара Мюнц, і її сини, усе місто Бестерце!»

Раптом він гірко розсміявся.