Парасолька святого Петра

Мравучан відразу збагнув суть справи.

   —  Вірно, вірно! — заохотив він із сяючим обличчям. — Не можна іти на спочинок, не перевіривши, чи люблять ще нас жінки?

І він витяг із старого гардероба шухлядку, а з шухлядки видобув колоду карт.

У картах, щоправда, бракувало зеленого валета, але це зовсім не турбувало бабасекську інтелігенцію, вони вже не раз гак грали в преферанс: останньому під час роздачі припадало на карту менше, однак вважалося, що вона в нього є і бере участь у грі, називаючись при цьому «уявною». Якщо треба було ходити з зелених, останній «давав» на взятку зеленого валета, приказуючи:

   —  А ось і «уявний» валет!

А іноді навіть бив ним, особливо якщо зелені були козирі.

Однак цього разу відсутність однієї карти була узята до уваги, і почалася гра у ферблі, яка затяглася до глибокої ночі. Грали сенатори, різник і пан преподобний. Помічник нотаріуса обносив усіх вином, а Клемпа, що не мав грошей (кантори завжди найбідніші), вештався, по-пустому переходячи з місця на місце, бо його всі проганяли, твердячи, що він приносить невдачу; твердження це дуже гнітюче та прикре по суті, але все ж не образливе. Бідний Клемпа те й знай пересідав, мандруючи від одного гравця до другого, поки нарешті не похилив свою натомлену голову на край столу між різником та паном преподобним і не заснув, поклавши підборіддя, мов на подушку, на свою довгу, густезну бороду. Однак цим він підготував собі неприємне майбутнє, оскільки бешкетник Пал Кукучка в піднесеному настрої (зірвавши великий куш) запропонував припечатати бороду Клемпи до столу. Ото буде кумедія, коли він прокинеться, а стіл його не пустить!

Отож усі жадібно вхопилися за цю вишукану ідею: Мокрі тримав свічку, Кукучка у трьох-чотирьох місцях накапав на бороду віск, а сам Мравучан притис до столу кільце з печаткою. Ото буде сміху!

Сталися й інші, настільки ж незначні епізоди. Мадам Крісбай, яку пані Мравучан помістила до окремої кімнати, пе наважувалася пірнути у море перин. Вона боялася, що потоне серед них і задихнеться. За всяку ціну вона вимагала стьобану ковдру. У пані Мравучан такої не виявилося, однак, напруживши гаразд свій винахідливий розум, вона принесла пухнастий кожух свого чоловіка і вкрила мадам, яку це так перелякало, що у неї почалася мігрень; довелося всю ніч класти їй хрін на скроні.

А Веронку спіткало інше лихо. Залишившись на самоті у найкращій кімнаті будинку Мравучанів, вона зачинила зсередини двері, повісила на ручку мантилью, щоб ніхто не міг її побачити через замкову щілину, занавісила вікно, яке виходило у двір, а потім почала роздягатися: розстебнула один за одним гачки безрукавки, китовий вус уже не стягував її фігурку, груди і стан набули природних своїх форм — стократ прекрасніших, ніж це можна було собі уявити. Подався останній гачок, що притримував на стегнах спідницю, і спідничка із шлярочками і квіточками ковзнула додолу, немов заздрісна зелена оболонка, що спадає з трояндового пуп'янка.

Вона падала, в'юнилася по молочно-білій спідній спідниці. Веронка вже намірилася була смикнути за шнурок (спідниця була не застебнута, а зав'язана), коли раптом із жахом помітила, що на неї спрямовані двоє маленьких, червонуватих очей. З-під ліжка вилізло крихітне смугасте кошеня і втупилося в неї з такою цікавістю, розглядало з такою допитливістю, немов було зачарованим принцом, якого чарівник обернув на кішку.

Веронка переполохано підхопила розстебнуту безрукавку, рвучко нахилилася, другою рукою підтягнула зсунуту додолу спідницю, з якої вона вже хотіла вийти, і дзвінким владним голосом почала сварити і лякати кошенятко:

   —  А дзусь звідси, киця! Дзусь, лиха кицько! Не смій на мене дивитися!

Дівчина соромилася роздягатися перед кішкою. Вона знову одяглася і спробувала вигнати кішку, але та ховалася за меблями, вистрибувала на шафу; усі зусилля Веронки були марні — вигнати кішку з кімнати було неможливо.

Пані Мравучан, повз увагу якої не минув цей гамір, запитала з сусідньої кімнати:

   —  Що сталося, панночко?

   —  Я не можу вигнати кішку, тітонько Мравучан.

   —  Що то за біда, серденько моє, якщо вона і залишиться у кімнаті, — це добре, безневинне створіння.

   —  Але ж вона на мене дивиться! — боязко заперечила Веронка.

Тепер вона загасила свічку й хотіла роздягнутися в темряві, але клята кішка знову вийшла на середину кімнати, і у нічному мороці очі її сяяли ще яскравіше.