Парасолька святого Петра

Дюрі також замовк, хоча щось лоскотало його, неначе якийсь біс під'юджував стрибнути з місця і вигукнути: «Я багач, я став вельможею, адже в ручці парасольки сховані мої скарби!» Дивно, але коли людині випадає велике щастя, першим її бажанням (тому що якесь бажання все одно залишається, навіть коли всі бажання здійснюються) — першим її бажанням буває потреба про все розповісти: їй хочеться, щоб гриміли фанфари, хочеться, щоб герольди на весь світ трубили про велику подію...

Але якщо перше почуття таке, то другим уже буває сумнів; навіть над найбільшим щастям нависає тінь, неприємне «а що, коли». Це «а що, коли» виникло тепер у Дюрі.

   —  Як виглядає парасолька, панночко?

Веронка примхливо випнула губки, не варто, мовляв, відповідати на таке питання.

   —  Та в ній нема нічого особливого, — промимрила вона нарешті. — Яскраво-червона матерія, вицвіла, немов їй тисяча років, є на ній латки, не знаю навіть скільки.

   —  А довкола, по краю, дрібні зелені квіточки?

   —  Ви її бачили?

   —  Ні, тільки запитую.

   —  Так, по краях квіти.

   —  Можна її подивитися?

   —  Звичайно. Хочете подивитися?

   —  Таж я за тим і їду до Глогови.

   —  Хіба за цим? Як це зрозуміти, якщо ви не вірите у її походження?

   —  Саме тому. Якби вірив, не поїхав би.

   —  Ви лиха людина. Язичник!

Вона злегка відсунула стілець від Дюрі. А Дюрі раптом дуже розхвилювався і відразу споважнів.

   —  Я вас образив? — запитав він лагідно, з каяттям.

   —  Ні, тільки налякали. — І на її прекрасному овальному личкові відбилося розчарування.

   —  Краще я буду всьому вірити, тільки не бійтеся мене!

На губах Веронки майнула посмішка.