Парасолька святого Петра

Навкруги почулося загадкове хихотіння. А втім, у темряві здавлений сміх завжди звучить загадково. Тільки пані Слімінскі, бажаючи продемонструвати, що вона стоїть вище грубих двозначних жартів, незворушно розповідала далі історію парасольки, чекаючи, поки запалять свічки, і доводячи у такий спосіб, що губи її зайняті розмовою, і тільки розмовою.

   —  Повірте, пане Вібра, це чудова легенда. Я жінка недовірлива, крім того, ми лютерани (хоча в цьому не звикли зізнаватися), але хоч би там як, це справді дуже красива легенда. Парасолька — справжнє чудо. Хворі, які постоять під нею, одужують. Стався навіть випадок, коли воскрес небіжчик, якого торкнулася парасолька. Даремне ви хитаєте головою. Це дійсно так. Я сама знайома з цим чоловіком. Він і справді ще живий. І взагалі незбагненно, чого тільки не траплялося з цією парасолькою! Хоча б і те, що вона принесла щастя і багатство у дім глоговського священика...

Страшна підозра охопила Дюрі. Оскільки свічки запалили знову, в світлі їхнього полум'я можна було помітити, що обличчя його зблідло, як у мерця.

   —  А священик багатий? — запитав він тихо, і його очі похмуро блиснули.

   —  Дуже багатий, — відповіла пані Слімінскі.

Він ще ближче нахилився до неї й раптом гарячково схопив її за руку. Слімінскі просто не знала, де сиділа. (Якби він зробив це раніше, вона б зрозуміла, але ж тепер свічки вже горять!)

   —  Значить, він щось знайшов у парасольці? — задихаючись, запитав він придушеним голосом.

Пані Слімінскі манірно стенула білим плечем, що майнуло крізь мережані комірці.

   —  Та що ж могло бути в парасольці? Це не казан, не залізна скриня. Але ось уже чотирнадцять років поспіль у Глогову їздять вінчатися під парасолькою з найвіддаленіших місць і щедро за це платять. І крім того, скільки б не було заможних хворих та небіжчиків по берегах Бєлої Води від Сітні до самої Крівани, всі вони сповідаються перед смертю у глоговського священика, і він же потім ховає їх зі своєю парасолькою.

Веронка, якій пані Мравучан показувала вишивані скатертини та чудове льняне полотно, лише тепер краєчком вуха почула, про що говорять сусіди.

   —  Ви говорите про нашу парасольку? — невимушено запитала вона, мило гойдаючись на стільці.

Дюрі і пані Слімінскі здригнулися.

   —  Так, панночко, — відповіла лісничиха дещо розгублено.

Дюрі глузливо усміхнувся.

   —  Ну, а ви, бачу, не вірите? — запитала Веронка.

   —  Ні!

   —  О! — сказала дівчина, з докором поглянувши на нього. — А чому?

   —  Тому що я не вірю в такі дурниці і тому що...

Він уже ладний був виказати все про велику справу,

але слова, як кажуть, застигли у нього на вустах — такими явними були образа, переляк, які заполонили все єство дівчини. Вона зіщулилася, мов пташка, у якої висмикнули перо. Відвернувши голівку, вона мовчки втупилася в тарілку, де зеленіло лушпиння — скоринки копченого овечого сиру.