Парасолька святого Петра

   —  Це був єврей Мюнц!

   —  Ви щось сказали?

Дюрі прикусив губу, соромлячись, що знову подумав уголос.

   —  Нічого, нічого. Будь ласка, розказуйте далі.

   —  Ну, а потім святий Петро щез, парасолька залишилася.

   —  І вона ціла? — жадібно запитав він.

   —  Ще б пак! Її, неначе скарб, зберігають у глоговській церкві.

   —  Слава Богу!

Він глибоко зітхнув, ніби з серця впав великий тягар, і витер носовичком чоло, на якому блищали крапельки поту. «Знайшлася!» — пробурмотів він і нерухомо втупився у простір. Йому здалося, що він зараз зсунеться з стільця. Він про все дізнався, і величезне щастя раптом приголомшило його. Він відчув затерплість у в'язах, серце стискалося, у повітрі носилося якесь надокучливе дзижчання.

   —  А чия ж тепер парасолька? Вона належить церкві? — механічно розпитував він далі.

   —  Може стати і вашою, — грайливо вимовила молода жінка. — Веронка разом із собою піднесе її чоловікові. Так сказав мені колись глоговський пан священик. Парасолька належить його сестрі, якщо, правда, вона не подарує її церкві, коли вийде заміж.

   —  Ні, ні, — затрусив головою адвокат, роззираючись навколо розгублено та ніяково, неначе був трохи як не свій. — Я не дозволю... Тобто що я кажу? Так, так, про що йшла мова? Мені страшенно жарко. Я зараз задихнуся! Прошу вас, пане Мравучан, чи не можна було б трохи відчинити вікно?

   —  Чому ж не можна?

Мравучан кинувся до вікна.

   —  Застібни піджак, Владіне!

Прохолодне нічне весняне повітря посунуло від вікна, примхливий струмінь, пустуючи, несподівано загасив обидві свічки.

   —  Можна цілуватися! — закричав у темряві бешкетник Клемпа.

Із садка у вікно похилилася гілка бузку, і, на зміну цигарковому димові, що ринув до вікна, у кімнату полився, збуджуючи любов, ніжний аромат.

Мадам Крісбай заверещала, напевно, перелякавшись темряви, але пустун Клемпа постарався використати цю невинну обставину, кинувши єхидну репліку:

   —  Слово честі, це не я!