Парасолька святого Петра

Веронка стала яскраво-червоною, мов ягода, коли гості поскакали з місць і по черзі почали підходити до неї цілувати ручку, причому деякі навіть ставали перед нею на коліна, а побожна пані Мравучан схилилася до землі й торкнулася губами до краю її спідниці.

Почувши блазенські епітети, Дюрі спочатку подумав, що лісничий спав з розуму, але коли побачив, що і все товариство звихнулося, його охопив глибокий подив, змішаний з якимось дивним почуттям ніяковості.

   —  Про яке чудо казав ваш шановний чоловік? — знічено запитав він, звернувшись до пані Слімінскі.

Слімінскі сплеснула руками.

   —  Як? Ви не знаєте? Правда, не знаєте? Просто неймовірно! Про це навіть словацькі вірші були надруковані.

   —  Що було надруковано?

   —  Та історія парасольки... Владіне, ти дуже розігрівся, — червоний як рак, спітнів увесь... Дати тобі моє віяло?

   —  Яка парасолька? — нетерпляче квапив її адвокат.

   —  Ну, та це цікаво! Значить, ви нічого не чули? Це сталося тоді, коли ваша красуня сусідка була маленькою дитиною, і її забули десь на подвір’ї будинку священика. Її старший брат, глоговський священик, молився у церкві. У цей час знялася буря, ринула злива, і слабе дитя загинуло б, діставши запалення легенів, або, звідки мені знати, яка ще біда могла б скоїтися, якби не сталося чудо. Де не взявся, з'явився раптом сивий чоловік, немов посланець божий з неба впав, і розкрив над дівчинкою парасольку.

   —  Мою парасольку! — мимоволі вихопилося у адвоката.

   —  Що?

   —  Нічого, нічого.

Кров швидше заструмувала в його жилах, серце голосно забухало, він, не стримавшись, змахнув руками, та так, що також перекинув келих.

   —  Хрестини! Ще одні хрестини! — знявся веселий гамір навколо. Розлите вино потекло до пані Слімінскі.

   —  Вітаю вас, пані лісникова, — ущипливо зачепив її преподобний пан Рафанідес.

Пані Слімінскі потупила очі.

   —  А от і ні, — засоромлено пробуркотіла вона. — Правда, Владіне?

Але адвокат не міг допустити, щоб нова недоладна дрібниця поглинула велику тему, над якою він працював. Він підсунув стілець ближче до молодої Жінки.

   —  А потім? — запитав він, нервово дихаючи, мов у лихоманці.

   —  Сивоголовий старець зник у тумані, і сліду не залишилося. Але ті, хто бачив його мигцем, по великій бороді пізнали в ньому святого Петра.