Парасолька святого Петра

   —  Яке освідчення?

   —  Що я стаю нестерпним. Отже, дотепер я таким не був.

   —  Ага, ось ви себе і показали! Відомий адвокатський прийом — тлумачити слова по-своєму, приписуючи людям те, чого вони не говорили. Знаєте, з вами небезпечно розмовляти! Я не вимовлю більше жодного слова.

Дюрі благально склав руки.

   —  Я більше не буду! Ніколи! Тільки, будь ласка, кажіть!

   —  Ви серйозно цікавитеся метеликами?

   —  Слово честі, ніякі леви чи тигри не цікавлять мене зараз так, як метелики.

   —  Знаєте, метелики прекрасні, неначе святково вбрані жінки. А яке сполучення кольорів! Коли я розглядаю їхні крильця, мені здається, ніби це візерунчаста матерія. Ось, наприклад, «хебе»: хіба не чудове сполучення його нижніх чорно-червоних крилець з верхніми жовто-синіми? Така ж чудова гармонія і у строкатому вбранні «попового кота». А наскільки урочисто-похмурий туалет «жалібника» — брунатний із жовтою мережкою та синіми цяточками! Повірте, знаменитому паризькому Ворту й тому не завадило б піти у ліс та повчитися у метеликів мистецтва одягатися!

   —  Тихіше, Владіне! — скрикнула в цю хвилину пані Слімінскі. — Побережи свої легені! На місцевого листа досить наклеїти марку в три крейцери!

Владімір Слімінскі зайшов у суперечку з сенатором Файкою на злободенну тему про те, що сталося б, коли б люди не мали слуху, і так голосно заперечував йому, що велелюбна його половина не могла залишити без уваги марнотратство Владіна щодо власних легень і закликала його до порядку.

   —  Сидять поруч і так кричать, — бурчала вона, хитаючи головою. — Це те саме, що на місцевого листа наклеїти марку в п'ятнадцять крейцерів. О Боже мій, Боже, чи наберуться колись ті люди розуму?

У цю мить звівся сенатор Конопка і підняв тост за господаря, «відбудовника» Бабасека. Він говорив тим же тонким скрипучим голосом, який був у Мравучана: якщо заплющити очі, можна було подумати, що Мравучан сам себе вихваляє, і це викликало гомінке пожвавлення. Потім вихопився Мравучан і підняв келих за Конопку, жестами, гримасами та підморгуванням наслідуючи манеру Конопки. І з цього багато сміялися. (А тим часом хіба не так роблять і королі, коли, демонструючи ввічливість, з'являються у шатах один одного, — однак із цього ніхто не насмілюється сміятися!)

Почалася злива тостів.

   —  Спустили собак з ланцюгів, — шепнув Файка Конопці.

Мокрі виголосив тост за здоров'я господині, потім знову встав Мравучан і від імені жінки і свого власного імені випив за шановних гостей, подякувавши за те, що віддали їм шану своєю присутністю. Він відзначив, що з числа запрошених не змогла прийти одна лише Мюнц, — понад вечір у неї розігралася подагра. Та й не диво: адже бідній жінці випало сьогодні, під час ярмарку, чимало турбот. І він підняв келиха за відсутню єврейку Бабасека.

Почулися голосні та радісні здравиці, а коли вони стихли, пролунав вигук Владіміра Слімінскі.

   —  А тепер я беру слово!

   —  Владіне, не смій! — загрозливо сказала жінка. — Тобі не можна говорити! Твоїм легеням шкодять голосні промови.

Але з Владіном уже не можна було порадити. Чоловік, що живе під каблуком у жінки, ладний на все: застібатися, розстібатися, не пити, не їсти; але не проголосити тоста, що зав'яз у горлі, — така покора невідома в угорській історії.

   —  Я піднімаю свій бокал, панове, за найпрекраснішу квітку цього товариства! За сестричку Господа нашого, Ісуса Христа, за невинну овечку, заради якої Бог явив чудо, сказавши своєму слузі: «Йди швидше, Петре, не дай крихітці змокнути!» Хай живе і процвітає многая літа Веронка Бейї!