Парасолька святого Петра

   —  Якщо ви ще хоч раз так скажете... Я ловлю у лісі метеликів.

   —  А трапляються вам гарні метелики? Коли я був студентом, у мене була колекція. Досі збереглося декілька екземплярів.

Але і Веронку охопило бажання похвалитися:

   —  От коли б ви мою колекцію побачили! У ній все є: «жалібник», «адмірал», «поповий кіт», «Аполлон». Шкода тільки, що у мого «Аполлона» надірване крильце.

   —  А «хебе» у вас є?

   —  Є, та ще який великий! З мою долоню завбільшки.

   —  А долоня у вас велика? Ану лишень покажіть!

Веронка поклала долоню на скатертину. Звичайно, вона була крихітна та така тоненька, неначе пелюсток троянди.

   —  Ого, майже цілий сажень у країні ліліпутів, — лагідно сказав адвокат і, схопивши сірника, почав, пустуючи, вимірювати ширину долоні.

Під час обміру він ненароком торкнувся долоні Веронки пальцем, дівчина здригнулася, відхопила руку і за- шарілася.

   —  Дуже душно, — сказала вона здавленим голосом і притисла руку до розпашілого личка, наче тільки для цього і відхопила її.

   —  Справді, жарко, — підтримала пані Слімінскі. — Розстібни піджак, Владіне!

Владін зітхнув і розстебнув піджак, а Веронка повернулася до своїх метеликів.

   —  Лови метеликів для мене справжній спорт. Напевно, як для чоловіків — полювання на звірів.

   —  Я також захоплююся метеликами, — запевняв Дюрі, — адже вони люблять тільки один раз.

   —  О, я люблю їх за інше...

   —  Чи не тому, що у них с вуса?

Веронка ображено відвернула голівку.

   —  Пане Вібра, ви стаєте нестерпним!

   —  Дякую за освідчення!