Парасолька святого Петра

   —  М'яке, як шовк... Владіне, серденько, що, коли б ти помінявся зі мною місцями. Там дуже тягне, коли відчиняють двері. Ну, що ти зробив таку вперту квасну міну? Може, хочеш мені заперечити? Ану, раз-два, пересідай, Владіне!

Мученик любові помінявся місцями з дружиною, і пані Слімінскі опинилася тепер поруч з молодим адвокатом Вібра, який був зайнятий переважно Веронкою. Та й сама дівчина щебетала з Дюрі так, наче язик у неї був добре вигострений. Славнозвісний розумник, якого ладили рано чи пізно у депутати від Бестерцебані, слухав її з такою напруженою зацікавленістю, ніби з самим єпископом розмовляв; нізащо в світі не спустив би він з неї очей, хіба що тільки на мить, коли сама Веронка позирала на нього.

Вони говорили тихо, можна було навіть подумати, бозна про які важливі справи радяться, а насправді мова йшла про неістотні дрібниці. Що звикла робити Веронка вдень? Коли що, читає, гуляє. Звідси випливало інше питання: що вона читає, де гуляє? Веронка назвала книжки. Дюрі їх також читав, і вони почали згадувати героїв романів, наче спільних знайомих: орла Елемера, Івана Беренда, Ержіке Анкершмідт, Аранку Бельді. Звичайно, Пал Бельді явно схибив, не прийнявши князівського титулу.

   —  А може, це було і не так нерозумно. Адже коли б він прийняв цей титул, на чому б тоді будувався прекрасний роман?

Далі адвокат почав розпитувати про Глогову, про те, чи дуже там нудно.

Веронка здивовано зняла на нього темно-сині очі.

   —  Хіба можна нудьгувати у Глогові? (Неначе якийсь невіглас запитав, чи не нудно у Парижі).

   —  А ліс у Глогові є?

   —  Ще б пак!

   —  Ви туди ходите?

   —  Звичайно, ходжу.

   —  І не боїтеся?

   —  Чого ж мені боятися?

   —  Ну, знаєте, в лісах іноді зустрічаються такі його мешканці...

   —  Ох, в нашому лісі якраз навпаки! Його мешканці мене бояться.

   —  Правда? Вас також можна боятися?

   —  Так, тому що я їх ловлю.

   —  Розбійників?

   —  Та годі бо вам! Будете гак говорити, то я вас по руці вдарю.

   —  Ну бийте! Ось моя рука.