Парасолька святого Петра

Від якихось пір в окрузі почали коїтися загадкові події: на пасіці кантора Клемпи в ранковий час стали знаходити мертвих собак, які явно здійснювали самогубство, прострілюючи собі з рушниці не голову, а хребет.

   —  Це я вбивця! — заявив Клемпа. — Я це ось як звичайно влаштовую: дуло рушниці застромлюю в горішню частину порожнього вулика, зведений курок залишається назовні, я беру мотузку, обв'язую приклад рушниці і, підтягнувши її під спусковий гачок, заводжу всередину вулика. До кінця мотузки прив'язую шматок м'яса. Собака підходить, чує м'ясо, засовує голову у вулик і, звичайно, хапає м’ясо зубами. Рушниця гримить — бум! — у результаті — смертельний випадок!

Розповідь про хитромудру вигадку була зустрінута гомеричним реготом, а Мравучан одразу ж вивів з цього мораль:

   —  Самогубства, безперечно, бувають різні, але най- жахливіше самогубство, викликане спрагою. Вип'ємо, панове!

Всі цокнулися, але у веселий дзенькіт келихів вплівся голос:

   —  Гей, Владіне, Владіне!

То був голос пані Слімінскі, незадоволеної з того, що Владін також підхопив свою чарку. А втім, незадоволе- ний був і коротун Мокрі, помічник нотаріуса: йому не подобалося, що, незважаючи на захопливу тему, якою він розважав свою даму, її увага була весь час прикута до чоловіка.

   —  Міцні сигари шкідливі, Владіне! Поклади назад! Затягся кілька разів і досить... Для чого ж ви їздили у Бестерце, любий Мокрі?

   —  У мене було багато дрібних справ, і на додачу до всього я привіз од кравця одежу, що зараз на мені.

Із захватом, змішаним з насолодою, хтозна вкотре за сьогоднішній вечір, він оглянув свій новий темно-синій костюм.

   —  Гарний костюм. Скільки заплатили?

   —  Замовив по мірці у кравця Клеиера, точно по моїй фігурі скроєний...

   —  А скільки коштує?

   —  Це польське сукно, ох, і щільне! Навіть воду не пропускає; його вдень треба було б дивитися...

   —  Так, але ж у скільки він вам обійшовся? — неуважно запитала польська молодиця.

   —  Сам бачив — рулон ще був непочатий, на краєчку

навіть жовта марка фірми стояла... Переді мною й кроїли. А як виграє матеріал на сонячному світлі!

   —  Добре, добре, але ж я питаю про ціну.

Однак Мокрі тяжко було вибити з колії, якщо вже йому випала нагода поговорити про свій новий костюм.

   —  У Кленера є закрійник, на ім'я Купек. Раніше він у Відні працював у придворного кравця. Отож цей Купек сказав мені: «Не шкодуйте грошей, пане Мокрі, це таке сукно, що і шкірі не поступиться». Та ви самі помацайте, пані!