Парасолька святого Петра

   —  Зніми жир з гусячої ніжки, Владіне!

Владін ображено наморщив чоло, на його тонкій шиї зарухався борлак: усе це свідчило про те, що він гнівається.

   —  Але ж я більше всього люблю жир!

   —  Все одно, Владіне! Я не дозволяю. Здоров'я понад усе!

Владін слухняно зняв з ніжки гусака жирні частини.

   —  Чому у тебе розстебнутий піджак? Ти що, не відчуваєш, як тут прохолодно? Зараз же застібнися, Владіне!

Лісничий застібнувся і з приємним відчуттям виконаного обов'язку знову потягнувся до тарілки.

   —  Більше ні шматочка, Владіне! Навіть найменшого! Досить! Зовсім не обов'язково, щоб уночі тобі снилися бики.

Владін слухняно поклав виделку й побажав випити склянку води.

   —  Дай-но. спочатку сюди! — злякано скрикнула жінка. — Я покуштую, чи не дуже холодна.

Владін простягнув їй склянку з водою.

   —  Можеш випити два-три ковтки. Вона досить тепла. Але більше не пий, недобре, коли у шлунку хлюпоче багато води. Але що це, Владіне! Ти п'єш, неначе кінь! Досить, ради Бога, досить!

Бідний Владімір, мученик подружньої любові! Шістнадцять років поспіль він був оточений цією невсипущою турботою, і хоч одружувався міцним здоровим чоловіком, та й відтоді теж ніколи не хворів, він, проте, жив у невідступному очікуванні катастрофи: адже внаслідок безперервного опікування тюхтій поляк і сам свято повірив, що досить одного струменя повітря або одним єдиного несвіжого шматка — і йому кінець. Він гостро й постійно відчував, як природа у найрізноманітніших своїх подобах чигає на нього повсюди із найсмертоноснішими намірами.

   —  Обережніше, Владіне! Собака укусить тебе за ногу!

Під столом, пробравшись серед ніг гостей, гриз кинуту кістку великий пес, а трохи далі відчайдушно нявкала кішка, ніби говорячи: «Тут так багато їжі! Дайте й мені що-небудь!»

Запанувало так зване amabilis confusio[36]. Усі говорили разом, кожен про своє і по-своєму. Сенатори знову повернулися до громадських справ — конфлікту, викликаного чоловіком, якому заманулося повіситися; пані Мравучан бідкалася, що ніхто не їсть, і на її чесному, простому обличчі знати було щире засмучення. Поки пастор розважав мадам своєю розмовою, Теофілові Клемпі розв’язало язик червоне вино, і він вигукнув, бажаючи привернути до себе загальну увагу:

   —  Панове сенатори, я хочу зробити щиросердне зізнання.

   —  Слухаємо! Слухаємо! Про що?

   —  Про самогубство собак.

А, оце питання справді варте уваги. Запанувала загальна тиша, навіть пасторові довелося припинити своє базікання. Тсс, тсс! Послухаємо про самогубство собак!