Парасолька святого Петра

   —  Добряче молоко, — приказував Славік, — особливо у Бімбо. Прекрасне молоко, нектар, та й годі!

Усі пожитки молодого священика складали нефарбована дерев'яна скриня, клумак з постелею, дві палиці та перев'язані мотузкою мундштуки для люльок.

У селах, що траплялися при дорозі, до глоговців чіплялися цікаві:

   —  Що ж це ви своєму панотцеві на кращий виїзд не спромоглися?

Що й казати, набралися глоговці сорому. Тоді вони звалили усе на молодого попа:

   —  А хіба що? Йому й цього забагато. З таким вантажем і теля упоралося б.

По щирості кажучи, преподобний пан Янош Бейї не привіз з собою до Глогови нічого зайвого, але і у Глогові він не знайшов якихось вигод: чекав тут на нього лише спорохнілий парафіяльний будинок, який рідня його попередника увесь обчистила до нитки, залишивши тільки миршаву собаку, улюбленицю небіжчика; собачка по виду та по шерсті нічим особливим не відзначалася, та завдяки своїй злощасній натурі зажила лихої слави і опинилася тепер у скруті; втративши свого годувальника, вона, проте, зберегла його звичаї і вирушала опівдні по селу в обхід, зазираючи підряд на всі кухні, — як це й було заведено у них з її небіжчиком-господарем, котрий щодня запрошував сам себе на обід чи то в одну, чи то в другу хату по черзі і приводив з собою свою собаку.

Собачка на ім'я Вісла (навіщо тільки було так далеко ходити по назву ріки, коли просто під боком, через околицю, тече своя блискуча Бєла Вода?) невдовзі гірко пересвідчилася, що вдвох із панотцем їм перепадало значно більше; тим часом раніше вона із своєю собачою філософією вважала, що його преподобіє її об'їдає. Може, воно й так, зате у нього були авторитет і становище! А тепер Віслу гнали з усіх кухонь, перш ніж вона встигала щось поцупити, а часом і добрим стусаном пригощали на додачу.

Одне слово, собачка була худюча і мізерна, коли прибув новий священик; церковний сторож показав йому майбутнє його помешкання: чотири голі стіни, садок, що заріс лободою, порожній хлів та порожню комірчину.

Бідний молодий священик усміхнувся:

   —  Невже це все моє?

   —  Усе ваше, усе, що ви тут бачите. І ще ця от собачка на додачу, — цілком добросердно відказав Славік.

   —  Чия це собачка?

   —  Вона, значить, ніби як спадок од небіжчика — пана превелебного. Хотіли ми спершу порішити цю шавку, та духу забракло, — бо що, коли побачить з небес старий панотець, та, не доведи Господи, привидиться уночі через неї.

Собака дивилася на нового священика покірливими, сумирними очима, наче про щось благаючи. Можливо, причиною такого меланхолійного настрою був вигляд сутани.

   —  Я залишаю її у себе, — сповістив молодий піп і нахилився, щоб поплескати по спині охлялу тварину. — Хоч одна жива істота буде поруч.

   —  Діло кажете!— вишкірився сторож. Для селянина поглузувати з попа — то найбільша втіха. — Треба ж з чогось почати. Частіше, звичайно, так ведеться, що спершу майно собі набувають, яке стерегти треба, а тоді вже і сторожа. Але воно й так буде добре, пане превелебний.

Священик посміхнувся, а посміхатися він умів так безневинно, як дівчина. Йому й самому було ясно, що коло діяльності старої Вісли буде помітно обмежене і у товаристві собак вона буде дуже самотня.

Тим часом у священика на подвір'ї збиралося дедалі більше людей; молодиці зупинялися віддалік і перемовлялися: «Господи Боже, такий молодий, а вже піп». Чоловіки підходили ближче і віталися з ним за руку:

   —  З приїздом! Тут вам буде добре.