Парасолька святого Петра

Кантор був гарніший, але він був жонатий та й підстаркуватий. Його інтелігентне довгасте обличчя неначе мало своє продовження у довгій, чорній, блискучій бороді, яка прикривала його груди; крім того, він був не позбавлений почуття гумору, але проявлялося воно у дещо дивній формі, просочуючись неначе піт або смола із грубого стовбура дерева.

Мадам Крісбай часто сміялася з дотепів, шкода тільки, що вона не насмілювалася повністю віддатися нападам сміху: у горлянці все ще пекло від клятої паприки або принаймні від жахливих спогадів про неї. Її жовтувате, наче віск, обличчя час від часу буряковіло, і було помітно, як натужно вона противиться кашлю, — а це не тільки провісник старості, а до того ж і порушення правил пристойності.

— Ет, дрібниці, — підбадьорювала її пані Мравучан, — сміливіше, серце, відкашляйтесь гаразд! Кха, кха! Ні кашель, ні бідність приховати не можна!

Що далі, то краще почувала себе мадам. З'ясувалося, що преподобний учився колись у Мюнхені і вмів розповідати сміховинки про тамтешнє життя на місцевому мюнхенському діалекті, а це для мадам було правдивою насолодою.

Преподобний пан Шамуель Рафанідес аж ніяк не належав до тих нудних попів, що прикидаються побожними. І хоч у Бабасеку дуже популярна була словацька приказка: «Седі на фаре Рафанідес» (тобто «Сидьма сидить у парафії Рафанідес»), — так дотепно складена Теофілом Клемпою, що звучала однаково, як її не читати — зліва направо чи снрава наліво, — приказка, що характеризувала преподобного, як любителя посидіти вдома, та насправді він був цілковитою протилежністю і вічно десь волочився та мандрував. Словом, у нього була добра кров, а з попередньої парафії (десь у комітаті Но- град) йому навіть довелося забиратися через якусь романтичну історію. Пані Мравучан ця історія була відома, і жінку вона ту знала, якусь Баго; невеликого розуму, напевно, була ця особа — сама ж і розпатякала усе чоловікові, церковному старості, про свої стосунки з пастором, — та й не бозна-яка красуня.

Ось що сказала про неї пані Мравучан, слово в слово:

— Дурний був Рафанідес, що з нею злигався. У негарної жінки не слід просити поцілунку, а у злидаря брати в борг: вони зараз же почнуть цим хвалитися.

Так проголосила Мравучан, щоправда, при цьому додавши: «Та тільки якщо хто-небудь на мене посилатися буде, я, звичайно, усе заперечуватиму». Тому не ручуся, що пані Мравучан сказала саме так, — довести ж бо цього однаково не можу.

Та, врешті-решт, хіба не все одно! Головне, що мадам Крісбай весело цокотіла із своїми сусідами. Обидва високоосвічені мужі поліпшили її думку про нашу країну. Воістину щастя, що вона не розуміла по-словацькому і не могла чути відверто буденної розмови, котру провадили між собою запрошені представники вищого бабасекського товариства. Звичайно, вони також люди тямущі, але на свій манір. Прекрасна Веронка не раз сміялася з їхніх жартів — вона таких ще не чула, — але місцеві жителі здавна знали усі застільні дотепи кожного з присутніх: і звичай багатого різника Пала Кукучки щоразу, коли приносили печеню, вставати і, рохкаючи, пропонувати вихилити келихи за його власне здоров’я: «Дай боже здоров'я чоловікові моєї жінки!» — і сто разів загадуваний ребус опецькуватого помічника нотаріуса, який оце зараз — у сто перший уже раз — загадав його панночці Веронці, стягнувши з пораненого (нібито на полюванні) мізинця захисний гумовий пальчик: «Що це за місто, панночко?» Хто ж тут відразу здогадається, що мова йде про Кішуйсаллаш[35]. А втім, у коротуна помічника нотаріуса у цю мить навряд чи болів мізинець, а скоріш за все і взагалі ніколи не болів, а гумовий палець він лише для того носив, щоб мати можливість загадувати панночкам свій ребус.

Власне кажучи, бажання описати подібну вечерю є не що інше, як завзята зухвалість. Адже нічого визначного на таких вечерях не відбувається. їдять, п’ють і розходяться по домівках. Може, говорять про щось цікаве? Аж ніяк. Випливає тисяча неістотних дрібниць. Боронь Боже усе це надрукувати! А тим часом у Бабасеку день у день будуть перебирати усі ці дрібниці — наприклад, як пан Мравучан розілляв червоне вино і воно розтеклося по скатертині, як заходилися посипати пляму сіллю, а сенатор Конопка вигукнув:

   —  Еге, сусідочко, видко, хрестини будуть!

Пані Мравучан, звичайно, зашарілася. А Веронка, навпаки, з невинним личком запитала:

   —  А звідки ви знаєте, що будуть хрестини?

(Дівчина була ще або зовсім дурненька, або вже

справжня актриса).

От і спробуйте їй відповісти! А обличчя у неї при цьому таке невинне, яке, напевно, було у діви Марії, коли вона ще бігала у коротенькому платтячку. Всі перезирнулися. Але, на щастя, серед запрошених була і жінка лісничого Владіміра Слімінскі. Це була кмітлива жінка, і вона пояснила так:

   —  Знаєте, панночко, часто лелека, який приносить дитину, спочатку з'являється невидимий і штовхає склянку, ніби попереджуючи...

Веронка на мить замислилася, а потім недовірливо струснула гарненькою голівкою, навколо якої, здавалося, майорів ореол невинності.

   —  Але ж я бачила, як пан преподобний перекинув склянку ліктем!

Пані Слімінскі не знала, що на це відповісти, і повернулася до звичних своїх турбот — оберігати та плекати чоловіка: