Парасолька святого Петра

Але Мравучан жваво заступив йому дорогу.

   —  Еге! Та тут натрапила коса на камінь. Нічого з цього не вийде! Pro primo[31] , якщо панночка і може їхати, то відправляти у такому стані мадам було б грішно, та й не можна, поки вона трохи не відпочине і не оговтається від переляку та ударів. Якщо моя жінка прикладе на ніч до пухлини чудодійний пластир, то вранці мадам прокинеться зовсім помолоділою. Pro secundo[32] ви не зможете поїхати тому, що я не дозволю вам рушити з місця. Pro tertio[33], зараз вечоріє, будь ласка, погляньте у вікно, куди ж тепер проти ночі їхати!

І справді, сонце вже похилилося за сталево-сині зойомські гори. Величезна тінь від крислатих смерек, що росли перед вікном, впала на широку дорогу, досягла навіть до огорожі мравучанського садка, де худюча кішка відправляла серед журавцю вечірнє умивання.

І все ж адвокат намагався заперечувати. (Таке ж бо його ремесло).

   —  Ніч буде тиха, м'яка, чому б нам не поїхати? Врешті-решт, для мадам немає значення, де стогнати: на ліжку чи в колясці.

   —  Але ж буде темно, — наполягав Мравучан, — а шлях до Глогови веде через гори та урвища. Хоч я й бургомістр, але не можу наказати місяцеві, щоб він зійшов на небо.

   —  Ет, та цього і не потрібно робити! На колясці є ліхтарі.

Веронка вагалася, схиляючись то туди, то сюди під впливом категоричних аргументів, що висловлювали в суперечці двоє чоловіків, доки нарешті Мравучан не спромігся на найвагоміший доказ:

   —  Уночі буде буря, тому що на дереві поряд з дорогою висить самовбивця. Ви самі побачите його, коли переїдете через ліс.

Почувши це, дівчина здригнулася усім тілом.

   —  Ой, ні за які скарби на світі не поїду вночі через ліс!

Отже, питання було вичерпане. Дюрі слухняно нахилив голову (діставши в нагороду сонячну посмішку), а Мравучан, просяявши, кинувся в залу засідань доручити головування Конопці (він готовий був на все, тільки б звільнитися від неприємної справи): у нього, мовляв, гості, йому зараз не до засідань. Він тут-таки шепнув кільком сенаторам — найкраще з них одягненим, — що буде радий бачити їх у себе на вечері, а потім побіг додому, щоб попорядкувати й підготувати частування для вельможних гостей. Помітивши на східцях Фіалу, він надіслав його за коляскою пана адвоката Вібра, що стояла біля крамнички старої Мюнц, і наказав пригнати її на мравучанський двір.

Незабаром сама пані Мравучан з'явилася за дамами. Це була невисока мила жінка, широке усміхнене її обличчя випромінювало лагідність та доброзичливість. Убрана вона була в одежу, що підкреслювала гідність простого люду Верховини: гладка спідниця кольору лисячих очей пов'язана спереду чорним шовковим фартухом, на голові її красувався також чорний шовковий очіпок з оборкою та стрічкою, зав'язаною під підборіддям.

Вона вторглася бурхливо, із галасом, як це заведено у простому, привітному світі:

   —  О Господи, чи правда це, що я почула? Мравучан сказав, що ви будете нашими гостями. Яке щастя! Але я знала це, передчувала. Минулої ночі я бачила уві сні, ніби у моєму вмивальному тазі виросла біла лілея. І от справдилося. Ну, прошу вас, серце, збирайтеся! Де ваші речі? Я їх понесу, адже я міцна, як ведмедиця. Ох, а найважливіше я й забула! Перш за все мені треба сказати, що я — жінка Мравучана. Ох, серденько моє, панночко, я й не знала, що ви така прехороша! Ох, пречиста Мати Божа, пресвята Богородице! От тепер я розумію, чому Діва Марія, заступниця наша, саме вам послала цю парасольку! Щоб не змокло ваше ніжне, оксамитове личко! Я чула, що ця пані хвора, плече забила. Та це нічого, я маю таку траву, що ми її прикладемо до забитого місця, — тільки ходімо, ходімо. Ви не журіться, дорога моя! Загоїться, поки весілля скоїться! От і я одного разу перекинулася з воза, хоч Мравучан і тримав коней на поводі! Ми скотилися з гори просто у яр, я два ребра поламала — і ось жива-здорова... Щоправда, нирки відтоді часто дають про себе знати. Ну, та в дорозі всяке трапляється. Вам дуже боляче?

   —  Мадам не розуміє ні по-словацькому, ні по-угорському, — сказала Веронка.

   —  Боже милосердний! — сплеснула руками Мравучан. — Така солідна пані навіть по-угорському не говорить! Як це так?

Веронці довелося розповісти, що мадам прибула до неї за компаньйонку просто з Мюнхена і досі ніколи не бувала в Угорщині; вона вдова французького офіцера (пані Мравучан за всі скарби світу не залишила б нез'ясованою ані найменшої дрібниці), позавчора до Глогови прийшов лист, що повідомляв про її приїзд, і Веронка сама виявила бажання зустріти мадам на залізничній станції.

   —  Отакої! Отже ця, як її... (Мравучан хотіла сказати «жердина», але вчасно прикусила язика) ця пані не говорить ні по-словацькому, ні по-угорському. Бідолашне створіння! Що ж мені з нею робити? Кого посадити поруч з нею за столом, чим пригощати? Ото погуляємо! Щастя ще, що диякон говорить по-німецькому! І ви, пане, звичайно, також?

   —  Не турбуйтеся, пані, я буду і розважати її за столом, і пригощати, — відповів Дюрі.