Парасолька святого Петра

   —  Це велике щастя, — здригнувшись, майже автоматично відповів Дюрі.

Мравучан похитав головою.

   —  Зупинімося краще на тому, що допомагає, бо щастя легко може стати нещастям, а нещастя — щастям, як це от тепер трапилось: без нинішнього нещасного випадку я не мав би щастя бачити всіх вас тут.

   —  Як? — запитав Дюрі. — Хіба сталося якесь нещастя?

Веронка хотіла відповісти, але її випередив велемовний Мравучан:

   —  Може, й справді сталося, та скоро від цієї біди і сліду не зостанеться! Серги знайшлися, плече пані також на місці, хіба що посиніло трохи, але, хай йому біс, не в кольорі справа! І, нарешті, коляска також буде, як тільки коваль її відремонтує.

   —  А, значить, та поламана коляска, яку волочили по базару оскаженілі коні...

   —  Так, це наша коляска, — сказала Веронка. — Біля цегельні коні налякалися, візник випустив віжки, а коли спробував нахилитися за ними, то й сам вилетів з коляски. Зі мною нічого не сталося, а от бідна мадам побилася. Господи, ану як захворіє! Вам дуже боляче, мадам Крісбай?

Мадам Крісбай розплющила досі заплющені маленькі, колючі, жовтаві очиці, і перше, на що вона звернула увагу у зовнішньому світі, була розкуйовджена зачіска Веронки.

   —  Поправте зачіску, — зараз же сказала вона по- французькому, потім застогнала, і повіки її знову стулилися.

Веронка сполохано лапнула за волосся: одна коса і справді вибилася із зачіски.

   —  Ох, моє волосся! — верескнула вона, наче дівчинка, і, схопившись руками за голову, заторочила, затинаючись па кожному слові: — У мене і шпильки для волосся повипадали, коли я вистрибнула, не тільки серги. Господи, що ж робити?

   —  Опустіть і другу косу, — порадив Мравучан. — Ось так! їй-богу, краще. Чи не так, пане адвокат?

   —  Краще, краще, — недбало кинув Дюрі, тепер змушений глянути на оксамитові коси, що вигравали темно- синім виблиском і спускалися від дівочого личка — воістину личка мадонни!— до самого подолу мережчатої спіднички із складками.

Так ось вона яка, сестра глоговського священика! Неймовірно! Може, це йому тільки спиться? Не такими він уявляв собі сестер священнослужителів. Усі вони, опасисті, рум'янощокі, ходять перевальцем, наче качки, і поступово в усьому робляться схожими на своїх братів священиків; од їхніх роздвоєних підборідь вічно лине запах помади. Красунь без роздвоєних підборідь у домах служителів церкви не буває!

Адвокат спробував заговорити:

   —  Уявляю собі, як ви злякалися!

   —  Та ні, не дуже. Взагалі не знаю, чи я злякалася. Тільки тепер починаю боятися. Мій брат упаде в розпач.

   —  Священик?

   —  Так. Він дуже мене любить, просто не знаю, що з ним буде. Адже ми не повернулися додому, і я не знаю, як і коли ми зможемо повернутися.